Форум села Іваниця Сумської області: новини

Після того, як гетьманщина була повністю поглинута Російською імперією, Іваниця, стоячи на місці, почала переміщатись із губернії в губернію, а річка Терн від Городища й до Будок міцно тримала статус кордону між Малоросією та Слобожанщиною.

В 1764 році виходить указ цариці Катерини ІІ про скасування Гетьманщини і управління територією переходить до ІІ Малоросійської колегії на чолі з Румянцевим. Так утворюється Малоросійська губернія. Центрами губернії в різні часи були міста: Глухів (1764 - 1773), Козелець (1773 - 1775) та Київ (1775 - 1781). За ревізією 1764 року до Костянтинівської сотні, яка територіально об’єднувала 122 населені пункти, було приписано 1 853 козаки (виборні) та 1 792 (підпомічники). Крім козаків, за сотнею налічувалось ще 9 089 чоловік (дворяни, різночинці та посполиті). Таким чином, загальна кількість населення сотні складала на той час 12 734 чоловік.

30 листопада 1767-го року в Малоросії запроваджуються комісарства «…по способности положення сотень и по уравнению числа хатъ, въ последней 1764 года ревизіи написанныхъ…». Землі Костянтинівської сотні відходять до Гадяцького комісарства. До цього комісарства також ввійшли території Гадяцької та Смілянської сотень.

В 1775 році розпочалась нова територіальна реформа. 7-го листопада був оприлюднений документ Російської імперії «Учреждение для управлення губерній», на підставі якого передбачалося запровадження адміністративного поділу на намісництва та губернії. Цією реформою передбачалось остаточно ліквідувати полково-сотенний територіальний устрій на Лівобережній Україні. Відповідно, поділ території на намісництва і повіти вимагав значної попередньої підготовки. Очолити роботу по запровадженню нової адміністративної системи було доручено малоросійському і слобідсько-українському генерал-губернаторові Павлу Румянцеву.

Новий адміністративний поділ передбачав встановлення кордонів намісництв із розрахунку 300 - 400 тис. душ у кожному. Новоутворені намісництва мали поділятися на 11 повітів, у кожному з яких мало проживати 20 - 30 тисяч мешканців чоловічої статі.

16 вересня 1781 року було видано указ Катерини ІІ про створення Новгород-Сіверського намісництва яке поділялося на 11 повітів: Глухівський, Конотопський, Коропський, Кролевецький, Мглинський, Новгород-Сіверський, Новоміський, Погарський, Сосницький, Стародубський та Суразький. Нині ці землі входять до складу Чернігівської та Сумської областей України, а також Брянської області Російської Федерації. Проте термін урочистого відкриття українських намісництв імператриця кілька разів призначала і переносила. Дозвіл одержали тільки тоді, коли були зібрані та опрацьовані всі необхідні матеріали, а відповідна інформація восени 1781 р. надійшла до уряду. Таким чином, урочисте відкриття Новгород-Сіверського намісництва відбулося тільки 27 січня 1782 року. На церемонії відкриття намісництва у губернському місті був присутній П. Румянцев. Святкування тривало тиждень і супроводжувалося богослужіннями, бенкетами, балами, феєрверками.

Так наша Іваниця (с.Ивановское рос.) опинилась у складі Конотопського повіту, Новгород-Сіверського намісництва.

Впродовж 1782-1785 рр. кордони повітів Новгород-Сіверського намісництва уточнювалися місцевими урядовцями, насамперед губернським та повітовими землемірами. За даними ревізії 1782-го року, у Новгород-Сіверському намісництві нараховувалось 11 міст, 20 містечок, 2186 сіл, «деревень», хуторів та слобід, у яких мешкало 371 048 душ (осіб чоловічої статі за винятком дворян).

«Ивановское» – вперше було позначено на карті Новгород-Сіверського намісництва, а при описі намісництва з’являються і перші відомості про село.

«Новопоселенное село Ивановское (Сотни Константиновской). Влад?ния господина генералъ порутчика и кавалера Ивана Ивановича Костюрина. Разстояніем? от? Хоружовки в? 15, от? великороссійскаго села Тернов? в 2, от? слободскаго села Деркачей в? 1 версту. Положение им?ет? на правом? берег? р?чки Терна, разд?ляющей Малороссію с? Великороссіею и Слободскою губернею. На р?чке Терну им?ъется сего села владельца мельница о двух колах?. (Село оное состоитъ между л?сами, частію на косогор?, а частію на низком ровном м?ст?,) на проселочной дороге. В? том? сел? церковь деревянная 1, (публичного строенія не им?ется). Л?су зд?сь (влад?лческаго) строеваго и дровянаго довольно, (а обывательскаго нет?. Строевой обыватели в? случа? надобности покупают? от владелца. Земли пашенной и с?нокосной (степной) великое пространство.

Въ томъ сел? священникъ - 1, причетниковъ - 2.

Подданныъх влад?лческих… 70 дворов, 81 хата,

2 безд.

Прикажчицкая хата …………………………..1

Священника зд?шняго Федора Иванова

подсус?дческая хата….1

(Вс?хъ же въ сел? Ивановскомъ обывателей 88).

Жители села Ивановска упражняются в хл?бопашеств?, скотоводств? и плантаціи табаку. (Остающійся отъ своего употребленія хл?бъ и табакъ продаютъ въ великороссійскомъ сел? Тернахъ, а скотъ въ Ромн? и См?ломъ на ярмонкахъ».

В підмосковному Домодєдові покояться останки першого власника нашого села – генерала Івана Івановича Костюріна.

На надгробку поховання викарбовано такий текст:

«Зд?сь погребено т?ло генералъ-аншефа, Святаго Александра Невскаго и Святыя Анны кавалера Ивана Ивановича Костюрина, бывшаго во многихъ важныхъ и имянитыхъ отечеству, яко то сенаторомъ. И другихъ званiяхъ, представившагося во полночи со 12 на 13 число сентября 1790 въ Москв? на 72 году безбрачнаго житiя своего, ко многому опечаленiю кровныхъ и друзей его, а паче словами и д?лами онаго обагод?тельствованныхъ; рожденiе его было 27-е, а день ангела его 30-е марта. Боже, упокой со святыми душу его, в?чный памяти достойную».

(С. Косицы Верейск. у., въ Преображенской церкви, въ прид?л? Великомученицы Екатерины).

В 1791 році Конотопський повіт відходить до Чернігівського намісництва і село знову змінює свою прописку.

Намісництва, як окремі адміністративно-територіальні одиниці проіснували до 12 грудня 1796 р., коли указом Павла І було скасовано поділ на намісництва, замість яких створювалася Малоросійська губернія.

Згідно з указом імператора Павла І від 30 листопада 1796 р. «О восстановлении в Малороссии правлення й судопроизводства сообразно тамошним правилам й прежним порядкам» створювалася Малоросійська губернія, в межах якої фактично була відтворена історична територія Лівобережної Гетьманщини. До складу губернії увійшли землі Чернігівського, Новгород-Сіверського, частково Київського та Катеринославського намісництв. Причому був відокремлений Київ, «с окружностью, по положению его за рекой Днепром ». А губернським містом став Чернігів. До Роменського повіту і було включене село Іванівка. Згідно відомості, складеної в 1799-1801 роках, значилось, що в селі Іванівка «обывателей» – 382, а в сусідній слобідці Чемоданівці – 83.

Та пройде ще декілька років і Іванівка знову змінить свою прописку. В 1802 році буде утворена Полтавська губернія, до якої і буде включено Роменський повіт, а разом з ним до Полтавщини приєднається і наша Іванівка.

2) На задвірках Полтавщини

На самому початку 19 століття Роменський повіт був включений до новоствореної Полтавської губернії. Так Іваниця опинилась на задвірках Полтавщини, а середина мосту через Терн, що з’єднував село з сусідньою Деркачівкою, і була тим невидимим кордоном між Полтавською та Харківською губерніями. Розповідали, що втікаючи від покарання, селянину достатньо було дістатись середини мосту і переслідування припинялось.

На задвірках Полтавщини Іванівка (Іваниця) протримається більше століття.

Початок 19 століття ознаменувався новими змінами в адміністративно-територіальному поділі Російської імперії. 9 березня 1802 року була утворена Полтавська губернія. За своєю територією вона займала 39 місце серед 65 губерній Російської імперії. Порівнювати Полтавщину з безкрайніми просторами сибірських губерній навіть недоречно, бо лишень в одній Якутії могло розміститись 80 таких губерній, як Полтавська. Полтавщина була майже у 18 разів менша за Архангельську губернію, поступалась Вологодщині практично у вісім разів і була втричі меншою за Самарську губернію. Однак, за європейськими мірками, ситуація була більш оптимістичнішою. Полтавська губернія випереджала за територією Грецію і була майже наполовину більшою за Швейцарію, Голландію, чи Бельгію. Зовсім іншою була картина при підрахунку населення, яке в ті часи заселяло Полтавщину. За кількістю населення губернія посідала сьоме місце в Російській імперії, а за густиною заселення поступалась тільки Московській, Курській, Подольській, Київській та Тульській губерніям. Слід відмітити, що в самій Полтавській губернії найбільш залюдненим був саме Роменський повіт, а повітові Ромни за кількістю населення були третім містом у губернії, після Кременчуга та Полтави.

Полтавщина дуже родючий край, за що і отримала неофіційний статус – «зернохранилище Россіи». Основним завданням губернії було забезпечення царської армії харчами та фуражем. Із розрахунку губернського статистичного відділення за 1849 рік дізнаємось, таке: «… при умеренном урожае озимого и ярового хлеба, Полтавская губ. отделив необходимое количество хлеба на употребленія ея жителей 3 240 826 четв., на засевы 1 626 060 четв., на винокурение 355 000 четв., на засыпку в сельскіе магазины 55 000 четв., имеет еще в остатке для продажи, на продовольствіе войск и вывоз в другія губерніи до 200 000 четв.». Серед тваринної складової аграрної губернії досить вражаюче виглядала цифра поголів’я овець. Загальна кількість простих овечок перевалювала за мільйон голів, а кількість тонкорунних була майже 900 тис. голів. Для порівняння слід нагадати, що поголів’я овець більш ніж в 3 рази перевищувало чисельність великої рогатої худоби, а коней вівці переважали більше ніж вдесятеро, хоча в губернії і налічувалось 233 конезаводи.

Життя на задвірках мало чим відрізнялось від за-гального стану речей в губернії. Іваницькі селяни вирощували хліб, займались тваринництвом та різними народними промислами.

Описуючи Роменський повіт середини XIX століття, Микола Арендаренко відмічав: «.. в этом уезде земля хлебородная, растительною силою преизобилующая. Всякого рода хлеб, огородныя овощи, табак, степные и луговые травы, садовые и лесные деревья растут изобильно. Климат вообще умеренный, произрастительности и здоровью благопріятствующій».

Звичайно – хліб всьому голова, тож хліборобство і утримувало лідируючі позиції. Вирощений хліб селяни засипали в комори, частину перемелювали на борошно, а рештки здавали на спиртозавод. Спиртозавод поміщика Стрекалова знаходився на схилах гори Стовбунки. Приміщення заводу були дерев’яні і роботи велись тільки в сезон переробки зерна. Далі, вздовж гори, тягнулись загони для худоби, яка використовувалась для важких робіт. Худобу годували відходами виробництва, зокрема брагою. Тут же під горою знаходились і погреби для зберігання спирту. Готову продукцію у великих бочках відправляли до Полтави, там спирт розводили водою, виготовляючи горілку – «казенку».

Другим «хлібом» селянина в ті часи був тютюн, а вирощування «самосаду» було досить прибутковим зайняттям. Загалом у Роменському повіті тютюн вирощували ще з початку 17 століття. Тоді селяни вирощували бакун, або шнуровку, а потім на вимогу влади стали саджати більш міцний сорт тютюну – махорку. Закупка тютюну у населення розпочиналась з 15 вересня і тривала до кінця листопада. Потім в наш край навідувались оптові купці, які брали великі партії цього товару у поміщиків та перекупщиків. З добре обробленої десятини землі, селянин міг виручити за тютюн до 45 карбованців сріблом. Зазвичай, перекупщики за пуд махорки платили виробнику 1 крб. сріблом, а в неврожайні роки ціна підскакувала до 2,50 крб. Гроші в господарстві були потрібні, от і саджали селяни тютюн не тільки на городах, а й на подвір’ї та поза хатами.

За селом була велика чабарня, де вирощували овець. Вовна з овечок йшла на суконну фабрику, яка працювала в Хоружівці. Фабрика виготовляла просте сіре сукно для потреб царської армії. Була в Хоружівці і фабрика по виготовленню полотна, а для себе селяни ткали полотно на домашніх верстатах. Крім того, в домашніх умовах виготовлялась мішковина та ряднина, а з овчини умільці шили кожухи. На розвиток народних промислів суттєво впливало важливе географічне розташування повітового центру – Ромен. До міста була прокладена залізниця, що і сприяло розвитку торгівлі, та покращувало зв’язок з іншими регіонами держави. В Ромнах проводились сезонні ярмарки, а найбільша – Іллінська, приваблювала навіть іноземних купців. Саме на ярмарку селянин міг збути лишки своєї продукції і виручити якусь копійчину, або обміняти свій товар на потрібний крам, чи продукцію місцевих ремісників. Звичайно, ярмарки були і поближче до Іваниці, в Тернах і Смілому, але на Іллінському в Ромнах, як і в Греції – було все.

Про життя Полтавщини тих часів добре відомо із творів Миколи Васильовича Гоголя. Великий письменник практично канонізував Полтавщину у своїх безсмертних працях. «Миргород», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Ревізор» та інші його твори колоритно відображають картину життя-буття малоросійської глибинки.

Територіально Роменський повіт був поділений на три стани. До першого стану (центр був у містечку Сміле) і відносилось село Іваниця. За статистичними відомостями 1859 року, Полтавської губернії, Роменського повіту, 1 стану, під номером 3777 значиться село Іванівське, яке занотовано російською мовою «Ивановскъ (Ивановское)». На той час у селі нараховувалось 156 дворів, у яких проживало жителів: 655 чоловічої статі, та 679 – жіночої. В селі значиться 1 церква та 1 завод. За цими ж даними, у слобідці Чемоданівка (№3776), у 32 дворах проживало 138 осіб чоловічої статі, та 126 – жіночої.

Загалом, про ті часи залишилось дуже мало документального матеріалу, та і той, що зберігся, розкиданий по різних архівах. Так із опису слободи Деркачівки Філаретом (Д. Г. Гумілевським) в книзі «Статическое описание Харьковской епархии» дізнаємося, що в 1848 році в окрузі «…был падёж на скот, которого пало до 60-ти штук (в селі Деркачівка)», «…приходская церковь в том же 1848 году была в большой опасности от пожара, случившегося в доме крестьянина. Храм спасён от опасности преимущественно старанием крестьянина генерала Стрекалова Феодора Сеньки, подоспевшего на пожар с пожарною трубою». Пожежна каланча Іваниці знаходилась на горі, неподалік спиртозаводу, що належав генералу Стрекалову, і вогонь в Деркачівці вдалось вчасно помітити. Таким чином дізнаємось, що деркачівський храм від пожежі врятував житель Іваниці – Федір Сенько.

Коли в 1861 році було відмінене кріпосне право, з’являються нові адміністративні одиниці – волості. Іванівка разом з Чемоданівкою входять до Хоружівської волості. Такий поділ в губернії протримається більше століття, вже до ліквідації самої губернії.

Село поступово розросталось. Розпочалось заселення вулиці Одирванка, таку назву вона отримала тому, що була фактично відірвана від села. Потім вулиця носила типову для радянських часів назву – Пролетарська, а нині, після декомунізації, стала – вул. Шевченко. Вздовж шляху на Хоружівку, на місці де колись була чабарня, забудовується нова вулиця – Заселівка. Сама назва вже вказує на те, що нова вулиця вийшла за межі села. Оскільки рамки громади були чітко окреслені так званою «цариною», то поселенців, що забудувались за цією межею стали прозивати – «зацаринними».

У 80-і роки ХІХ століття при Троїцькій церкві відкривається церковно-приходська школа, а в 1884 році в Іваниці відкривається земська 3-х річна школа з однією класною кімнатою. В різний час в школі навчалось від 30 до 60 учнів сільської громади, яка зростала з кожним роком. Так лишень за 1894 рік у Троїцькій церкві засвідчили свій шлюб 27 молодих пар, а народилось цього ж року в Іванівці та Чемоданівці 119 дітей. Померло протягом 1894 року в цих двох селах 90 жителів.

За останнім переписом населення Російської імперії, який відбувся 1897 року в селі вже мешкало 1624 жителі, в тому числі 791 чоловічої статі та 833 жіночої. За віросповіданням 1615 чоловік були православними християнами. Село було на піднесенні свого розвитку.

3) До першої Думи

Початок ХХ століття відзначився першими революційними подіями в Російській імперії. В липні місяці 1905-го розпочались заворушення і на берегах Терну. За офіційною версією: «…беспорядки в селе Ивановском Роменского уезда возникли из-за спорного луга с соседними владельцами». Однак, швидше за все революційна хвиля докотилась таки й до окраїн. Спірний луг із деркачівцями «ділили» кожного року і майже завжди з рукоприкладством, однак до заворушення ця обставина не приводила.

Революційні події 1905 року призвели до того, що бунтівний Лебединський повіт був оточений царськими військами. Терни, Вільшана, Деркачівка, підняті проти панського гніту більшовицькою агітацією пролетарського Харкова, знаходились в цілковитій ізоляції. Однак, як не намагались царські жандарми, а «більшовицька зараза» таки пробралась і на правий берег Терну. За прикладом деркачівців, іваничани висунули свої вимоги панській економії, а при відмові їх виконати, теж взялися за вила. Селяни під керівництвом Дяченко Миколи та Окуня Федора розібрали панську худобу, хліб та буряки. Каральний поліцейський загін, підсилений сотнею козаків, згодом прибув до Іваниці. «Зачинщики» були спіймані та заарештовані, а панські порядки було відновлено. За участь у бунті були засуджені жителі села Лобушко Іван, Лучко Гнат та Дяченко Іван.

Революційні події 1905 року змусили царя піти на деякі поступки і 6 серпня 1905 року Маніфестом Миколи II було оголошено маніфест-декларацію про створення Державної думи, як «особливого законодорадчого органу, якому надається право попередньої розробки та обговорення законодавчих пропозицій і розгляд розпису державних доходів та видатків». До маніфесту додавалися положення, розроблені міністром внутрішніх справ Булигіним, згідно з якими, право голосу на виборах в Думу надавалося лише обмеженій категорії осіб: великим власникам нерухомого майна, великим платникам промислового і квартирного податку, і — на особливих підставах — селянам. Ці положення викликали сильне невдоволення у суспільстві та багатолюдні мітинги протесту, які вилилися у Всеросійський жовтневий політичний страйк. Вибори в «Булигінськую думу» не відбулися.

Основою для становлення Державної думи, як законодавчого органу, став п. 3 маніфесту 17 жовтня 1905 року, що встановив «як непорушне правило, щоб жоден закон не міг мати силу без схвалення Державної думи». Ця норма була закріплена в ст. 86 Основних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906: «Жоден новий закон не може прийматися без схвалення Державної ради і Державної думи та мати силу без затвердження Государя-імператора». Так був даний старт передвиборчій кампанії, в ході якої до першої Держдуми Росії вибирається малоземельний житель села Іваниця – Дяченко Максим Федорович 1871 року народження.

Дяченко став одним із 12 депутатів від Полтавської губернії, був безпартійним і входив до групи трудовиків, яка була другою за чисельність фракцією у Думі. Депутатській діяльності Максима Федоровича передувала військова служба на Далекому Сході, де за 5 років він дослужився до чину унтер-офіцера. А після закінчення служби він залишився працювати в Маньчжурії на гірничих виробітках, був десятником, потім повернувся до Іваниці. Як людина на той час грамотна (мав початкову освіту), Максим Федорович ввійшов до списку виборців, із складу яких і був обраний до Думи.

Однак перше народовладдя виявилось нетривким, 8 липня 1906 року цар своїм указом розпустив першу Державну Думу. А вже 9-10 липня у місті Виборзі в знак протесту відбулося зібрання групи депутатів із зверненням до народу. Причиною розпуску Думи стали земельні відносини, а саме закон про наділення землею селянства. «Земля і воля» – були основними гаслами передвиборчих обіцянок того часу. Виділення наділів малоземельним селянським господарствам та безземельним селянам передбачалось за рахунок земель казенних, кабінетських і монастирських, та примусового відчуження надлишків у приватних землевласників. Звичайно, що кабінет міністрів виступив проти цього закону, і, коли Дума підтвердила свої наміри щодо прийняття такого закону, був виданий указ про її розпуск.

Серед депутатів Думи, які підписали «Виборгське звернення» до народу, про непокору до влади, був і наш земляк – Дяченко Максим Федорович.

Перша Держдума Росії пропрацювала всього 72 дні як і Парижська комуна. 9 липня 1906 року у неділю за ранковим чаєм із газет депутати дізнаються, що дума розпущена і всі миттєво кидаються до Таврійського палацу. Та споруда вже оточена військовими, а двері зачинені на замок.

Група депутатів, до якої приєднався і наш земляк Дяченко Максим Федорович, вирішила не підкорятись цьому маніфесту і зібралась у місті Виборг, яке знаходилось на території Фінляндії, і було захищене Конституцією.

Однак і в зоні «депутатської недоторканості» за кожним із депутатів було встановлено спостереження, а при поверненні додому всі були заарештовані.

Проти депутатів, які підписали «Виборгське звернення», було відкрито судове слідство і за рішенням суду всі «підписанти» відсиділи по 3 місяці у кам’яній фортеці та були позбавлені виборчого права і можливості займати державні посади.

Серед засуджених депутатів, окрім простого селянина М. Ф. Дяченко, було 23 адвокати, 5 суддів, 11 професорів, 7 редакторів газет, лікарі та вчителі і навіть 3 священики.

Наступна ж дума збереться тільки в лютому 1907 року, але попри всі старання царської влади контролювати процес відбору кандидатів, вона стане ще більш опозиційнішою ніж перша.

А Максим Федорович повернеться до рідного села і до кінця своїх днів буде цікавитись політичним життям країни.

Один із нинішніх старійшин села Окунь Борис Дмитрович пригадував, як працюючи деякий час листоношею, він завжди продовжував підписку на газету «Правда», яку кремезний, бородатий дідусь дуже полюбляв читати. Похований Дяченко М. Ф. на старому кладовищі села, яке було закрите у 1952 році.

Григорій Поперека Тема: Історичні нариси

Репортаж із 1970-х

Починаючи з середини 1970-х років минулого століття, плоди «розбудови соціалізму» почали давати результат. Рівень життя селян поступово покращувався. Колгосп «Росія» ввійшов до славної когорти колгоспів-мільйонерів, а про село Іваниця заговорили в обласній пресі. Цікаво заглянути в минуле села, яке побачив у далекому 1976 році спецкор обласної газети «Ленінська правда» В. Затуливітер.

Будні і свята колгоспу «Росія»

Візитна картка

Стояв звичайнісінький будень: вівторок, другий день ще молодого тижня. Іваниця, звільна розкинувши при чорній землі, просто неба, свої вулиці – широкі, як вишиті рукава сорочки, жила небагатослівними осінніми клопотами. Сільські сади і довколишні ліси не встигли попишатися жовтневим золотом. Ще недостиглим його обтрусили ранні морози, білим полум’ям обпалили вони й важкоголові, ще повні сил і соків жоржини в палісадниках.

У селі безлюдно: ранній подих зими додав огню останнім польовим роботам. Лише поодинокі колодязні журавлі, зранку напоївши людей і трактори, маячили на порожніх вулицях, видивляючи в небі останні пташині сліди. Небагатолюдно було і в колгоспній конторі. Робота кипіла тільки в бухгалтерії – доволі просторій кімнаті, заставленій добрим десятком столів. Біля вікна, прямо від дверей, під легкими руками головного економіста Ганни Бойко, сідали на дротики рахівниці й злітали з них білі та чорні «ластівки». «Треба б обчислювальну машинку із шафи дістати, - каже вона за кілька хвилин. – Та нехай сьогодні відпочине: якось надійніше, коли сама думаєш».

Із буденної інформації, з якою нас познайомила головний економіст, із звичних щоденних клопотів і почнемо наше знайомство з колгоспом «Росія», його людьми, його справами. Почнемо із своєрідної «візитної картки» – статистичної довідки: «Росія» має 2,5 тисячі гектарів угідь – по 5,3 гектара на працюючого. Поділяється колгосп на три виробничі дільниці, в складі кожної з них – тракторна бригада, тваринницькі ферми. Машинно-тракторний парк господарства: 30 тракторів, 17 комбайнів різних марок, 11 вантажних автомашин. Річний обсяг виконаних робіт (беремо, зрозуміло, торішні дані) в середньому складає: на еталонний трактор 1,4 тисячі умовних гектарів, на автомобіль 57,4 тисячі тонно-кілометрів. Економічні показники: торік рентабельність рільництва складала 47 процентів, тваринництва 18 процентів, в тому числі і вирощування нетелів, на якому спеціалізується колгосп.

Отже, вибір обґрунтований. «Росія» – типове, за всіма показниками «середньорайонне» господарство. Простеживши, як і чим живе сьогодні Іваниця, як трудяться, вчаться і відпочивають її мешканці, маємо всі підстави для узагальнення економічного та соціального розвитку нинішнього радянського села.

Однодумці

На звітну доповідь – сорок хвилин. Іван Костянтинович Бабенко, секретар парторганізації колгоспу, ще раз пильним зором окинув присутніх.

От вони всі перед ним, комуністи, товариші – однодумці. Прямо з поля, не заїжджаючи додому переодягтися, прибув на звітно-виборні партійні збори Дмитро Павлович Ющенко. Сидить мовчки, щось обдумуючи: на переніссі глибокі борозни виписалися. Як два важкі лемеші, лежать на колінах шершаві долоні. Другий десяток літ трудиться Дмитро Павлович механізатором. І ніхто з односельців не згадає, щоб був він десь нещирим у роботі, не виконав завдання чи допустив порушення агротехніки.

Поруч із ним – Михайло Губченко. Цього Іван Костянтинович знає змалечку: майже однолітки, разом починали своє хліборобство, хоча й по-різному. Михайло став механізатором, Івана Костянтиновича привабила агрономія, вже кінчає заочно сільськогосподарську академію.

Очі вихопили з-поміж присутніх зосереджене обличчя Віктора Дігтяренка. Власне Віктора Олексійовича. Дарма, що віку, як кажуть, ще комсомольського. Працелюбністю, серйозною допитливістю привабив він односельців. Не так давно закінчив Полтавський сільгоспінститут (на колгоспну стипендію вчився), а вже довірили йому всю агрономічну службу господарства.

Любить оцей час – п’ять-десять хвилин перед початком зборів Іван Костянтинович. Хоч і доводиться тамувати хвилювання (як не є, досвіду секретарського ще малувато), та цікаво побачити отак усіх разом, плечем до плеча, сільських партійців. Зі своїми клопотами і радощами, роздумами й пошуками, пропозиціями і тривогами щоразу йдуть комуністи сюди на свої збори. Всі найважливіші колгоспні справи вирішуються саме тут. Як же всі їхні напружені будні вмістити в сорокахвилинну звітну доповідь? Адже партбюро звітує сьогодні за цілий рік роботи, фактично тримає звіт уся гвардійська шеренга хліборобів, серцевина трудового колективу, його авангард.

Палка розмова зайшла на зборах. Комуністи менше за все перелічували зроблене (хоча нинішнього року хліборобам «Росії» є чим похвалитися), а вдумливо, прискіпливо приміряли досягнуте до сьогоднішніх можливостей колгоспу, його завдань на десяту п’ятирічку.

Магістраль поступу – інтенсифікація

Нинішнє хліборобство – досить складна за структурою, широка за обсягом виробництва галузь економіки. Та при всьому цьому центром її був і залишається гектар землі. Досить простежити, як він \"набирає у вазі\", аби виявити динаміку зростання всього господарства. Стосовно цього, перший рік десятої п’ятирічки щедрий для хліборобів «Росії».

Статистична довідка. Нинішнього року в колгоспі зібрано на круг по 38,8 центнера головного хліба – озимої пшениці. Загалом же потужність зернового гектара зросла в порівнянні із середньорічним за дев’яту п’ятирічку на 6,6 центнера. Валове виробництво зерна (в тому ж зіставленні) майже подвоїлося. Цього року державі продано 12 430 центнерів хліба – на 1300 центнерів більше народногосподарського плану.

Поле людськими руками щедре… Як своє, щойно добуте із серця, заповітне слово, мовив цю давню хліборобську мудрість молодий механізатор Микола Демиденко. Очолює він комсомольську буряківничу ланку. Довірили хлопцям 150 - гектарне поле. І не підвели вони, зібрали нинішньої осені по 302 центнери коренів. Старалися і навесні, і все літо, і восени, на бурякових жнивах не підвели. Розрахували збиральний комплекс так, щоб і кореням дати вдосталь набратися осінніх цукристих соків, і збирання не затягти. Якраз до перших морозів впорали хлопці свою ділянку і рушили на поміч суперникам по змаганню.

Статистична довідка. Середня віддача бурякового гектара за дев’яту п’ятирічку склала 244 центнери. Нинішнього ж року врожайність коренів сягнула 300 центнерів. При незначному розширенні площ валове виробництво цукрової сировини одразу зросло більш як на 40 процентів. Різко збільшився і продаж коренів державі: в минулому п’ятилітті середній річний обсяг реалізації сировини складав близько 84 тисяч центнерів, а цієї осені буряководи відвантажать для переробки понад 120 тисяч центнерів коренів.

От що значить інтенсифікація! На власному досвіді пересвідчилися в ефективності інтенсивного ведення галузі і тваринники. З кінця минулої п’ятирічки вони зосереджують зусилля на вирощуванні нетелів для спецгоспів молочного напрямку. Основу майбутнього комплексу склали реконструйовані ферми, побудовані раніше. Доповнили їх відкритими відгодівельними майданчиками, де механізували основні технологічні процеси. Реконструкція приносить щедру віддачу. За дев’ять місяців спецгосп уже реалізував 530 нетелів. До кінця ж року буде продано 800 майбутніх корів., причому 80 процентів тварин – за категорією першого класу та класу \"еліта\".

Так поняття «інтенсифікація» і «якість» невіддільні. До місця тут процитувати кілька рядків, які залишились в блокноті після відвідин тваринної ферми другої дільниці.

Тютюнник І. Я., завідуючий фермою: «Нинішнього року ми маємо продати державі 3 495 центнерів молока. Із завданням справились за три квартали, на приймальний пункт уже відправлено 3 700 центнерів продукції. Майже все молоко реалізуємо першим сортом, від чого за дев’ять місяців одержали 3 500 карбованців додатково прибутку».

Бойко Г. М., – головний економіст: «Додайте ще три тисячі карбованців доплат за продаж державі тварин високих вагових кондицій. Отже, тільки за рахунок поліпшення якості продукції ферма другої дільниці дала колгоспові додатково прибутку 9,5 тисячі карбованців…».

Господарство ступило перші кроки по шляху спеціалізації і концентрації. Основний же обсяг важливої, складної роботи треба виконати саме в нинішній п’ятирічці. Початок уже зроблено: розгортається спорудження потужного комплексу по вирощуванню нетелів, кошторисна вартість якого – 3 мільйони карбованців. Будівництво його – справа, звичайно, дуже важлива, але це не єдина сьогоднішня турбота колективу. Уже зараз, починаючи з «нульового циклу» спеціалізації, у колгоспі міркують, як швидше освоювати потенційні потужності майбутнього комплексу, ефективно використати його. Перші два (а точніше півтора) роки праці в умовах спеціалізації дають підстави для добрих сподівань…

Село і люди

Продовжуючи репортаж із 1970-х, хотілось би привернути увагу до людей села. Хтось ще зможе знайти себе серед друкованих рядків статті, а багато односельчан вже відійшло в інший світ. Та залишилась пам’ять. Згадаємо ще раз рідних і близьких, сусідів та односельчан.

Колективне «ми»: хто за ним?

Цей розділ варто почати з деяких теоретичних міркувань. Цілком закономірна турбота колективу про повніше використання своїх можливостей, резервів господарства для успішного розв’язання актуальних, економічних та соціальних завдань – перш за все, піднесення ефективності виробництва та якості продукції. Разом з тим виробництво, рівень культурно -побутових умов активно впливають на колектив, його формування, розвиток і життєдіяльність. Іншими словами, виробничі, культурні і побутові умови за домінуючої ролі виробництва визначають у своїй сукупності спосіб життя колективу, його характер. Спробуємо скласти характеристику хліборобського колективу, червоним підкресливши в ній ті риси, які з’явилися або далі розвинулися за останній час, у процесі здійснення завдань минулої п’ятирічки.

Статистична довідка. На початок нинішнього року в господарстві налічувалось 603 працюючих колгоспники. Структура колективу за зайнятістю така: 83 проценти працювало безпосередньо у виробничій сфері, в тому числі 58 процентів – у рільництві, 17 – у тваринництві, 8 процентів на транспортних роботах, обслуговуванні техніки та в будівництві. На долю адміністративно-управлінського та обслуговуючого персоналу припадало 7 процентів від загальної кількості працюючих. Понад 30 процентів колгоспників – молодь від 18 до 30 років. Найчисленніші вікові групи – люди від 26 до 40 та від 41 до 55 років, вони складали відповідно 37 та 44 проценти до всієї кількості працюючих. Як бачимо, середній вік члена колективу цілком «працездатний». Кілька слів про освітній рівень. Вищу та середню спеціальну освіту мають 21 чоловік, загальну середню та незакінчену середню – 331 чоловік, решта – люди старшого покоління – початкову. За професійним же складом колектив розмаїтий. Відмітимо лише, що в дев’ятій п’ятирічці завдяки підвищенню рівня виробництва, його культури, з’явилося кілька нових масових професій, зокрема – майстер машинного доїння, оператор - відгодівельник. Значно зросла кількість механізаторів та водіїв вищої кваліфікації.

Такий «статистичний портрет» колективу. Однак зважте: за кожною цифрою – люди зі своїми долями, характерами, вподобаннями. На XXV з’їзді КПРС відзначалося, що в міру просування суспільства до комунізму, у виробничому та громадському житті колективу усе більшого значення набувають фактори морально - психологічні, зростає роль особистості в колективі.

За короткий час не можна, звичайно, перезнайомитися з усіма трудівниками колгоспу «Росія». Подаємо лише кілька замальовок, вибираючи портрети за професійним принципом, адже саме в праці найповніше розкриваються людські характери.

Троє із 603-х

Іван Маркович Миколаєнко – старійшина механізаторів. Хлопці, котрі молодші та на слово бистріші, величають його аксакалом. І важко визначити, чого більше в цьому щирому жарті – поваги до трудового досвіду Івана Марковича чи захоплення технічною мудрістю ветерана.

Іван Маркович, як почав свою борозну ще в 30-х роках, так і веде її досі. Вистачить, мабуть, тієї борозни, щоб не один раз оперезати Землю по екватору. Літ немало за плечима – шістдесят п’ять, можна б і відпочити, відробивши стільки і стільки хліба виростивши за механізаторський вік. Та він щоранку прямує до тракторної бригади. Вже та стежка від двору й до табору – не стежка, а ціла дорога. «Не наробився», – каже він, і береться допомагати молодшим, лагодити і ремонтувати техніку. Іван Маркович – усій тракторній бригаді наставник. Немає такого механізатора, від якого б він утаїв щось із своїх багатющих знань.

Дарма, що в бригаді тепер здебільшого молодь. У роботі Іван Маркович, як і раніше, попереду. Он які тяжкі були минуле літо й осінь. Іван Маркович допомагав жнивувати, а під осінь попросив бурякозбиральний комбайн. Тракториста теж по собі підібрав – Дмитра Ющенка. На 106 гектарах екіпаж наставника і вихованця викопав корені вже не новеньким КСТ-3.

Статистична довідка. У колгоспі «Росія» 73 трактористи - машиністи і водії. Більшість їх – умілі майстри своєї справи. Серед трактористів, зокрема, 35 чоловік, або 60 процентів, спеціалісти першого та другого класів; 70 процентів водіїв – шофери ІІ класу.

…Якою б умілою не була людина, все ж якусь одну справу виконує з винятковою віртуозністю. Ось уже не одне літо підряд у жнива найважчі для збирання ділянки зернових доручають Іванові Дмитровичу Пономаренку, 32 - річному комбайнерові. Де збіжжя полягло, де круті схили – ото і його загінка. І сам Іван Дмитрович береться жнивувати на них з особливим завзяттям: що більше зусиль доводиться вкладати в справу, то рідніша вона для тебе, а сам ти – щасливіший.

Г.М.Сердюк, голова правління, щиро зізнався:

– Часто буває: не ладиться на якійсь ділянці. Як от на цьогорічних жнивах було. Тоді планую так свій маршрут, аби на якусь часину заїхати до загінки, де працює Пономаренко. Назвав би його трудівником - оптимістом. Люди, знаєте і такі є: не рясно вродило – бідкається, що збирати нічого, буйне збіжжя вигнало – знову йому не в догоду, бо важко збирати. Іван Дмитрович не з тих. І силою фізичною наділила його природа, і розумом. Інженер! Поговориш із ним, подивишся, як працює (агрегат – мов продовження його умілих рук), і собі неодмінно знайдеш правильне рішення…

Та не одразу знайшов себе Пономаренко. Після школи потягло його у світ, на великому заводі працював. Робота до рук давалась, заробітки добрі мав. Та якесь шосте, від діда - прадіда передане почуття, тягло його до хліборобства. Коли повернувся додому, не було щасливішої людини в селі за Андрія Григоровича Долуду, вітчима (Іванів батько з фронту не повернувся). Вже хворий, знесилений од воєнних ран, Андрій Григорович щодня приходив до тракторів. Всі таємниці машин розкрив Іванові, часто й сам, відклавши набік ціпок, засукував рукава.

Помирав торік старий механізатор, комуніст Долуда із чистою совістю: його хліборобське діло передано в надійні руки…

А от ще одна людська доля. Війна чорним крилом прошуміла над Надиною родиною. Загинув на фронті батько, невдовзі померла мати. Сусіди, вчителі Іваницької школи, як могли і чим могли, розраджували Надине сирітство. І добрим словом, і одягом і хлібом допомагали. Доглянута усім селом, Надя закінчила семирічку, вступила до сільськогосподарського технікуму. Здобувши фах зоотехніка, виклопотала призначення до Іваниці, яка стала для неї великою турботливою ріднею. Трудилася не покладаючи рук, щоб працею віддячити людям за добро. Коли господарство почало спеціалізуватися на вирощуванні нетелів, Надії Марківні довірили освоювати нову технологію на реконструйованих фермах.

Щасливо склалося в Надії подружнє життя. Чоловік – Іван Прохненко, механізатор. Трудиться разом з дружиною на комплексі по вирощуванню нетелів. Старша дочка Тетянка ходить до сьомого класу, а близнята Світланка та Валя – до четвертого.

Немало клопотів у матері трьох дітей, зоотехніка. Та Надія Марківна Прохненко, добрий спеціаліст, турботлива дружина й мати, знаходить час і для громадської роботи. Вона – член виконкому сільської Ради, пропагандист школи економічних знань. Наполегливо вчиться й сама, за кілька місяців захищатиме диплом у Харківському зооветиринарному інституті. А як же інакше? Сучасному тваринницькому комплексові потрібні фахівці високої кваліфікації.

Статистична довідка. У колгоспі 21 спеціаліст із вищою та середньою спеціальною освітою. Троє з них закінчили ВУЗи за путівками колгоспу в дев’ятій п’ятирічці. Чотири стипендіати здобувають фах на стаціонарних відділеннях ВУЗів і технікумів зараз: випускники десятирічки Віктор Дяченко та Микола Конотоп, шофер Володимир Олійник, механізатор Іван Калініченко.

Погляд у майбутнє

Завершуючи репортаж із 70-х, хочеться зробити акцент на сучасному «майбутньому» і порівняти з тим «майбутнім», яке хотіли бачити тодішні іваничани.

Не хлібом єдиним…

Цьогорічна осінь завдала чимало турбот хліборобам. Трудівники «Росії» з честю витримали складний іспит. Вчасно впоралися з хлібними жнивами. Першими в районі, ще до 24 жовтня, зібрали цукрові буряки.

Осіннє обжинкове свято ступило на вулиці села. Як на парад вишикувалася перед Будинком культури сільськогосподарська техніка, золотим короваєм зустрічають гвардійців-механізаторів дівчата. А вони підходять до громади гуртом: майже всі на одній вулиці живуть. Так і зветься вона в селі: Механізаторська. Виросла та вулиця за дев’яту п’ятирічку. Такого раніше в селі не було, щоб цілою вулицею відзначали вхідчини.

Статистична довідка. Всього за дев’яту п’ятирічку в селі споруджено понад 50 будинків, у нинішньому році – ще 14. Три чверті домівок за останні 6 - 7 років капітально відремонтовані, або заново опоряджені. Невпинно зростає обсяг громадського будівництва: за минулу п’ятирічку, крім виробничих об’єктів, споруджено два дитсадки, три крамниці, шкільну їдальню, шестикілометрову дорогу з твердим покриттям – від траси і через усе село.

Уміють іваничани трудитися, вміють і відпочивати. Щорічні обжинки, дні тваринника, проводи хлопців до армії, весілля й оглядини, численні тематичні вечори – далеко не повний перелік сільських свят. Всі вони відбуваються за новими обрядами. На жодному з них не обходиться без аматорів сцени, а їх у гуртках художньої самодіяльності сільського Будинку культури більше півсотні.

А яке свято без подарунків? Телевізорами й транзисторами вшановує господарство своїх передовиків змагання, цінними речами обдаровують люди одне одного з нагоди визначних подій у житті. Майстер машинного доїння корів Ганна Трохимівна Петльована, яка вже чверть віку віддала фермі, пригадує:

– Пам’ятаю, як виходила заміж. Старенька скриня із сякою-такою одежиною – ото й увесь мій посаг. А ось торік прийшов із строкової військової служби Мишко, син, то Жигулі йому подарувала. Що й казати, заможно живемо…

Статистична довідка. У сьогоднішній Іваниці налічується 18 легкових автомашин, 71 мотоцикл, 356 телевізорів, 400 газобалонних установок, 200 холодильників (тільки в цьому році сільська крамниця продала їх більше 50), майже кожна сім’я має пральну машину.

Багато, на широку ногу живе Іваниця. І молодіє щороку. В сільвиконкомі нам повідомили, в 1974 році зареєстровано сім шлюбів, торік – тринадцять. Нинішнього року народилося чотири нових сім’ї, але це – тільки початок: як правило, весілля в селах справляють пізньої осені та ранньої зими, коли закінчаться польові роботи, коли повернуться з Радянської армії юнаки. Отож і нинішнього року буде витримано рівень, \"середній за п’ятирічку\": не менше десяти молодих родин з’явиться.

Впадає в очі, як невпізнанно змінився характер побуту хліборобів, зміст дозвілля. Вільні дні й вечори, заповнені не одними святами, концертами, телевізорами і танцями. Три колгоспники побували цього року в туристичних подорожах по Радянському Союзу, механізатори Віктор Клименко та Михайло Губченко відвідали братню Чехословаччину. Не підраховуємо вже скільки колгоспників провели відпустку в будинках відпочинку та санаторіях. Зростає потяг людей до знань, до друкованого слова.

Статистична довідка. У сільській бібліотеці 7 400 книг, читачів – 1130 ( більш як по два чоловіки з кожного двору!). За дев’ять минулих місяців проведено 15 140 книговидач – майже 14 на читача.

Доповнимо довідку коротким інтерв’ю завідуючої сільською бібліотекою Ніни Попереки:

– Насамперед уточнемо. З початку нинішнього року наша книгозбірня зветься не сільською, а філіалом центральної районної бібліотеки. Це не просто зміна вивіски. Маємо змогу повніше задовольняти запити читачів. Коли якоїсь книги в нас немає, за централізованим єдиним каталогом наводимо довідку по всіх бібліотеках району, і за два дні читач одержує потрібне видання.

Що ж читають люди? Ось на вибір перший-ліпший формуляр: Василь Дорошенко, тракторист, 1950 року народження. Сільськогосподарська література, політична, пригодницька і – роман про життя Паганіні. Показово, чи не так? І це наш звичайний, «середньостатистичний» читач: чотирнадцять книг за дев’ять місяців.

Бібліотека постійно веде облік читацьких інтересів. За дев’ять місяців по розділу суспільно-політичної літератури припадає 2544 книговидачі, в тому числі по матеріалах XXV з’їзду КПРС – 682, по розділу сільськогосподарської літератури – 1425. Село читає, село вчиться.

Статистична довідка. Два колгоспники (це крім стипендіатів-стаціонарників) заочно навчаються у вузах. 54 трудівники здобувають середню спеціальну та загальну освіту без відриву від виробництва.

На кілька сторінок блокнота протягся список «учнівських» сімей. Вибираємо лише кілька прикладів. У десятому класі навчається тракторист Олексій Ситенко і його дружина Олена, тракторист Іван Поперека і дружина Анастасія. Шофер Володимир Лобушко наступного року матиме атестат про середню освіту, а його син Сашко ходить до п’ятого класу. У восьмому класі навчається Володимир Дериземля, а його батько Микола Петрович, завідуючий гаражем, на один клас «випередив» сина.

Погляд у завтра

Коли вважаєте, буцім у полі зору правління колгоспу лише господарські справи, економіка, то помиляєтеся. Варто було б послухати розмову на одному з засідань правління спільно з партійним бюро. Головним питанням стояло: план соціального розвитку колективу.

Коментує голова колгоспу Г. М. Сердюк:

– Перспективний - до 1980 року – план соціального розвитку ми розробили, виходячи із завдань, поставлених XXV з’їздом КПРС у галузі економіки, суспільно - політичного і культурного розвитку радянського суспільства.

План соціального розвитку – складова частина колгоспної п’ятирічки. Всі його пункти тісно поєднані з плануванням виробництва, подальшою його механізацією, вдосконаленням системи ведення галузей. За п’ять років передбачаємо збільшити виробництво валової продукції у півтора рази, в тому числі тваринницької – втричі. У 1980 році на кожен людино-день матимемо продукції на 40 процентів більше ніж торік. Оплата праці трудівників зросте ще на 19 процентів. В той же час продуктивність її збільшуватиметься випереджаючими темпами. Рентабельність господарства плануємо піднести порівняно з 1975 роком на 152 проценти. Особливо інтенсивно розвиватиметься за умов спеціалізації тваринництво, рентабельність цієї галузі підвищиться за п’ятирічку в 2,5 рази.

Це – основа для соціального розвитку колективу. Виходячи з таких економічних можливостей, зможемо відрахувати до фонду культурно-побутових заходів на 28 процентів коштів більше, ніж торік. Фонд матеріального заохочення колгоспників зросте на 71 процент. Щорічні відрахування до громадського фонду споживання збільшуються в 1,9 раза і складуть в 1980 році 900 карбованців у середньому на одного працюючого.

Багато уваги приділяється підвищенню соціально - освітнього та професійного рівня трудівників. Тільки на це за п’ять років передбачається витратити до ста тисяч карбованців. Як наслідок, близько 77 процентів колгоспників підвищать свою кваліфікацію, кількість трудівників, що матимуть середню та вищу освіту, зросте більш як удвічі.

Докорінно зміняться умови праці завдяки вдосконаленню технологічних процесів, піднесенню культури виробництва. Скажімо, зараз на роботах, пов’язаних із важкою фізичною працею, зайнято 165 чоловік. На кінець п’ятирічки ця кількість зменшується втричі.

Один із основних розділів плану – підвищення життєвого рівня і поліпшення соціально-побутових умов. У результаті здійснення намічених тут заходів буде введено понад 1,6 тисячі квадратних метрів житла, докорінно поліпшаться житлові умови 106 сімей.

Розвиток і вдосконалення соціалістичних взаємин сприятиме тіснішому згуртуванню колективу, здатному не тільки забезпечити виконання виробничих завдань, а й створити у процесі праці сприятливу соціальну атмосферу, засновану на колективізмі, взаєморозумінні, високій громадсько-політичній свідомості та морально-етичних якостях кожного трудівника.

– День у день трудиться колгоспна Іваниця. Буднями й святами своїми наближає колектив майбутнє.

Григорій Поперека Тема: Історичні нариси

На волах до соціалізму

Післявоєнна відбудова

Під час Другої світової війни Україна зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Фашисти, відступаючи, вдавалися до тактики «спаленої землі», тобто знищували за собою все. Як наслідок, загальна сума збитків, яких зазнали господарство України і населення, становила понад 40 % національного багатства. На руїни було перетворено 720 міст та 28 тис. сіл України, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. навчальних і науково-дослідних закладів, 19 тис. бібліотек, понад 30 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. 10 млн. осіб залишилися без даху над головою. Проте найстрашнішими були людські втрати, які в Україні становили 8 млн. осіб, загальні демографічні втрати — понад 14 млн. осіб.

Після завершення війни селяни взялись за відбудову зруйнованого господарства. Втрати під час окупаційного режиму були значні. Іваницькому споживчому товариству нанесено збитків на суму 371 000 карбованців. Матеріальні втрати Іваницької школи становили 1 690 700 карбованців, а Чемоданівської початкової школи – 479 000 крб. Зеленівська школа зазнала втрат на суму 86 500 крб.

Акт 1943 року про збитки, нанесені школі с. Зелене

(збережена мова оригіналу)

Акт

1943 года октября 27 дня. Ми ниже подписавшиеся комисия в составе: пред. комисиї тов. Кузьменко Г. О. и членов комисиї Пелипченко В. И., Єщенко А.И. Ющенко О. Є. Лыхно О. Ф. і Ярова О. С. составили настоящий акт, о том, что немецько-фашиськими окупантами и их сообщниками уничтожено і разрушено, та разграблено имущество что належить Зеленівській школи Іваницького с/с.

1. Разбито окон 40 шт. стоимство – 40 000 руб.

2. Разраблено столи 3 шт. ? // ? – 3 000 руб.

3. Разбито парти 27 шт. ? // ? – 27 000 руб.

4. Разграблено посуд для води ? // ? – 3 000 руб.

5.Уничтожено забор возле школи ? // – – 5 000 руб.

6. Разграблено библиотеку ? // ? – 3 000 руб.

7. Разграблено стулля 7 шт. і шкафа 2 шт. ? // ? – 3 000 руб.

8. Разние прибори ? // ? – 2 500 руб.

Итого ущерба. 86 500 руб.

Збитки нанесені простим громадянам (за неповними підрахунками) склали 41 945 647 карбованців.

Було спалено 18 жилих будинків та 15 сараїв. Птиці, худоби в селі практично не залишилось.

На перших порах йшла допомога із «тилу». Завозився посівний матеріал та видавались кредити для закупки найнеобхідніших речей та продуктів. Знову на допомогу людям прийшли тварини. Основну тяглову силу спершу складали корови та воли, а потім із евакуації повернулись і коні.

Село на той час ще не забезпечувалося пенсіями. Більшість колгоспників не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити межі району.

Катастрофу сільського господарства довершила жорстока посуха, яка знищила врожай. Почався голод 1946—1947 рр., який не оминув і Іваницю.

Значна доля важкої праці лягла на жіночі плечі. Жінки працювали нарівні з чоловіками: орали, сіяли, збирали врожай.

Губський

В 1954 році головою колгоспу обирається Ф. П. Губський. Федір Пилипович народився в 1899 році на хуторі Губському, що знаходився поблизу села Великі Будки. В 19 років став бійцем Червоної Армії. Після закінчення громадянської війни не залишився осторонь громадського життя, працював на різних посадах у районних установах. Був головою сільського кооперативно-кредитного товариства. Любов до дітей та потреба у грамотній та розумній нації спонукали Ф. П. Губського стати вчителем, що було тоді дуже авторитетно і відповідально на селі. Свою педагогічну діяльність розпочав з вчителювання у Мелешківській семирічці, потім став її директором.

Майже з перших днів і до закінчення Великої Вітчизняної Федір Пилипович був на передовій. Брав участь у обороні Сталінграда, визволенні Криму, Карпат, Чехословаччини. Після війни знову на вчительській роботі. Працював завучем, директором Іваницької семирічної та Недригайлівської середньої шкіл. Як відповідального і компетентного вчителя Губського призначають на посаду завідуючого районним відділом народної освіти. З 1954 по 1962 рік – голова колгоспу в Іваниці.

За зразкове виконання завдань командування в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками та за успіхи в розвитку сільського господарства Ф. П. Губський був нагороджений 13 орденами і медалями.

Багато сил і здоров’я покладено ним для підняття сільського господарства, проведена радіофікація села, значна робота по підняттю трудової дисципліни організації праці. Щоденно по радіо спілкувався він з жителями села, систематично виступав з лекціями, бесідами, активно співробітничав з районною газетою, будучи постійним її сількором.

На початку 1960-го, зважаючи на вимоги виборців, у колгоспі були створені бригади теслярів, мулярів для будівництва і ремонту житлових будинків колгоспників, спорудження колодязів. Забудовникам видано з державного фонду 160 кубометрів лісоматеріалу, 82 тисячі штук цегли, понад 5 тисяч штук черепиці, три тонни цементу. В населених пунктах Іваницької сільської ради збудували та відремонтували 11 колодязів громадського користування, електрифікували 115 дворів колгоспників, а для жителів села Чемоданівка побудували новенький клуб на 150 місць.

1962 рік приніс нові зміни в адміністративному поділі нашої малої батьківщини. В результаті проведеного укрупнення районів, Недригайлівський район був ліквідований, а Іваницька сільська Рада відійшла до Роменського. Відбулися зміни і в керівництві колгоспу. Губський Ф. П. пішов на пенсію, а на чолі господарства став – Сердюк Григорій Мусійович.

Ось як описувала ці події районна газета «Ленінська зоря» від 13 лютого 1962 року.

«Стих гомін в залі. На трибуну піднявся Федір Пилипович Губський, який багато років незмінно очолював велике господарство – Іваницьку сільськогосподарську артіль «Україна». Сьогодні він востаннє звітує перед колгоспниками, з якими разом пройшов довгий шлях трудового життя. Хорошими були результати господарювання в минулому 1961 році. На 1037 гектарах хлібороби артілі виростили високий урожай зернових – по 20,1 центнера з кожного гектара посівів. Озимої пшениці одержано по 27,5 центнера, жита – по 21,7, гороху – по 17,8 центнера і т.д. Друга бригада, очолювана т. Сердюком, одержала по 23,8 центнера жита, а найвищої врожайності озимої пшениці добилась перша бригада (бригадир т. Дяченко). По 50,8 центнера м’яса, по 257,9 центнера молока вироблено тваринниками колгоспу на 100 га сільськогосподарських угідь.

Від кожної корови торік доярки артілі надоїли в середньому по 2145 кілограмів молока, а доярка О. С. Прохненко – по 2350 кілограмів.

Від кожної свиноматки в минулому році було одержано по 14 поросят. Колгоспне виробництво все більше оснащується потужною технікою. Артіль «Україна» має 14 тракторів різних марок, 4 комбайни, 11 автомашин, 15 електромоторів та ще багато інших машин. Виріс загін досвідчених механізаторів. Поруч з досягненнями, яких добилася артіль в минулому році, мали місце й недоліки, через які господарство не використало всіх своїх можливостей. Не на належному рівні велась боротьба за високий урожай цукрових буряків, з кожного гектара одержано по 142 центнери коренів. Частина колгоспників не виробила встановленого мінімуму трудоднів тощо.

Ф. П. Губський побажав новообраному правлінню врахувати надалі всі ці недоліки.

Після звіту правління і ревізійної комісії (доповідач – І. П. Довбня) почалось обговорення доповідей. Активно виступали колгоспники, відзначали все те хороше, що було зроблено в артілі за звітний період, викривали невикористані резерви, вказували шляхи подальшого зміцнення колгоспу.

В обговоренні взяв участь перший секретар РК КП України П. Т. Гайдуков, який зупинився на завданнях, що стоять перед колгоспом у четвертому році семирічки.

Після цього слово знову взяв Ф. П. Губський. Він звернувся до колгоспників з проханням звільнити його від обов’язків голови артілі – через похилий вік і стан здоров’я.

Ф. П. Губського всі в колгоспі знають як хорошого господаря, вмілого організатора і вихователя, справжнього керівника. Тому неохоче відпускали його колгоспники; але зваживши на прохання, звільнили його від обов’язків голови, залишивши у складі правління, а головою правління колгоспу одноголосно обрано Григорія Мусійовича Сердюка.

За багаторічну самовіддану діяльність, спрямовану на зміцнення артільного господарства і невпинне зростання добробуту колгоспників, збори ухвалили преміювати Ф. П. Губського радіолою.

У заключному слові тов. Губський сказав:

– Я глибоко зворушений високою оцінкою моєї роботи. В міру сил своїх буду допомагати колгоспові у благородній справі – створення комуністичного достатку і виховання мас. Я зріднився з вами, і мені дуже прикро залишати колгоспну сім’ю. Спасибі, велике спасибі за шану, за честь, за довір’я... Бажаю, щоб ще кращих успіхів добивався колгосп з року в рік, сміливо йшов до нових, ще вищих рубежів».

До останніх днів свого життя Ф. П. Губський брав активну участь у громадсько-політичному житті району, був справжнім учителем, з великим почуттям обов’язку, взірцем і наставником молоді.

Від «України» до «Росії»

4 січня 1965 року Недригайлівський район було відновлено, вже в нових межах. Оскільки в Тернівській сільраді, яка стала частиною Недригайлівщини, вже був колгосп з назвою «Україна», то перед іваничанами постало питання зміни назви свого господарства, яке поступалось тернівській тезці. Так іваницькі лани від «України» \"перейшли\" до «Росії», а назва господарства збереглась вже до самої ліквідації колгоспного устрою.

Кінець 60-х років ХХ століття відзначився прогресом у поліпшенні життя громади. Разом з тим почався процес занепаду села. Так в 1966 році по сільській раді народилось лише 13 чоловік, а померло майже вдвічі більше - 24 чол.

На початок 1967 року по сільській раді було 541 господарство, в тому числі:

Іваниця - 284

Чемоданівка – 117

Зелене – 110

Клин – 30.

Кількість населення на початок 1968 року по сільській раді становила 1629 чоловік.

По селах статистика була наступна:

Іваниця - 812

Чемоданівка – 357

Зелене – 341

Клин – 109.

Початок літа 1969-го року видався досить спекотним. Так 18 червня температура повітря в тіні сягала 33°С. А вже 29 - го числа північно-західний вітер приніс дощ із градом. Чорна небесна ковдра лише своїм краєчком накрила село, а ось колгоспні поля град не пошкодував. Від небесної стихії сильно потерпіли зернові культури та картопля. 54 гектари гречки було вибито вщент, а це завдало подвійної шкоди, адже крім цінної ядриці, селяни не дорахувались ще й цілющого гречаного меду.

За статистичними даними на 15 січня 1970 року, по сільській раді на обліку перебувало 1650 осіб, з них 58 осіб мали тимчасову прописку (23 чол. та 35 жін.), а решта 1592 особи мали постійну прописку (663 чол. та 929 жін.). Цього року ще зафіксовано невеликий приріст населення по сільській раді, однак поповнення громади відбулось за рахунок молодих фахівців: вчителів, медиків, спеціалістів сільського господарства.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 квітня 1971 року за успіхи, досягнуті в розвитку сільськогосподарського виробництва і виконанні п’ятирічного плану продажу державі продуктів рільництва і тваринництва, велика група працівників сільського господарства країни, в тому числі 122 передовики виробництва Недригайлівського району, нагороджені орденами і медалями СРСР. Серед нагороджених були і представники колгоспу «Росія». Орден Трудового Червоного Прапора отримав шофер колгоспу Дериземля Микола Петрович. Орденом «Знак Пошани» були відзначені: голова колгоспу Григорій Мусійович Сердюк, механізатор – І. Миколаєнко; доярка – Ф. Пінчук та ланковий – Л. Скрипник.

Влітку 1971 року в Іваниці було введено в дію автоматичну телефонну станцію, вона стала вже восьмою АТС в Недригайлівському районі. Телефони з’являються в оселях сільської інтелігенції та керівників правління і фахівців колгоспу \"Росія\".

На початок 1972 року кількість населення в Іваниці становила – 747 чоловік. За чотири роки (з початку 1968-го) громада села зменшилась на 65 осіб.

А колгоспних воликів на початку 70-х таки витіснила техніка, якої в господарстві ставало з кожним роком все більше й більше. Мені ще вдалося проїхатись таким екзотичним нині транспортом як воли. Сусід через дорогу, дід Семен Кузнєцов, якось возив ними солому і взяв мене покататись. Воли тоді здавалися велетнями, щось на зразок мамонтів, а копиця сіна на санях була справжньою горою. Та й бездротове дистанційне керування «технікою» було тоді реальністю. «Цоб, цабе!» – покрикував дід Семен на воликів і ті слухняно дибали до світлого майбутнього – соціалізму.

Григорій Поперека Тема: Історичні нариси

Чорні роки Чернігівщини

1932-1933 рр. – трагічні роки голодомору, який своїм чорним крилом накрив села, а голодна смерть забрала життя багатьох людей.

Згадайте нас —

Бо ж ми колись жили

Зроніть сльозу

І хай не гасне свічка!

Ми в цій сирій землі

Житами проросли

Щоб голоду не знали

Люди вічно.

Новостворена Чернігівська область посідала останнє місце серед семи областей України не тільки за темпами колективізації, але й по виконанню плану хлібозаготівель – на 6 грудня 1932 року було виконано тільки 64,4% від річного плану. 21 листопада 1932 р. В. Молотов телеграфував С. Косіору: «Нельзя терпеть такого положення, что целая область, а именно Черниговщина, пошла в четвертой пятидневке не вперед, а попятилась назад, снизив хлебозаготовки с 4,5 тыс. тонн до 3,6 тыс. тонн».

Доля чернігівських селян була визначена цими вкрай небезпечними для того кривавого часу формулюваннями.

Все це означало, що партійно-радянське обласне керівництво в основному переймалося аграрними проблемами, докладаючи всіх зусиль задля швидшого здійснення суцільної колективізації. Інтенсивність використання всіх примусових, незаконних, негуманних методів із заснуванням області різко зростає. Перед ведуть ті, які добре розуміють, що чітко виражене повільними темпами росту колгоспів, а, найголовніше, низькими показниками ходу хлібозаготівель, означає для них опалу, втрату посади, партійного квитка, а, можливо, й життя.

Жертвами їхньої запопадливості, як і на попередньому етапі, стають «куркулі», і це незважаючи на те, що на 25 жовтня 1932 р., згідно з далеко не повними даними, за нездачу хліба в області вже було засуджено 4000 чоловік (по 110 на кожний район).

7-8 жовтня 1932 року відбувся об’єднаний пленум Недригайлівського райкому КП(б)У та районної контрольної комісії:

«ПРО ХІД ВИКОНАННЯ ПЛАНУ ХЛІБОЗАГОТІВЛІ ПО НЕДРИГАЙЛІВСЬКОМУ РАЙОНУ».

Заслухавши доповідь голови РВК т. Богатиря про хід виконання плану хлібозаготівель, об’єднаний пленум відзначав:

Що на 5.Х-32 р. річний план хлібозаготівель по району виконано лише на 27,2 % , при чому по колгоспах 28,9 %, по контрактантах 21,6 %, по «кулацько-заможних» господарствах 43,3 %. Такий цілком незадовільний стан виконання, а також різке зменшення надходження хліба за останню декаду утворились в наслідок відсутності впертої організаційної та масово-виховної роботи серед колгоспників та одноосібників району більшістю партосередків тих сільрад. В наслідок не приділення достатньої уваги організації хлібозаготівель серед контрактантів, та одержання хліба від твердоздатчиків, у виконанні хлібоплану одноосібним сектором є ганебний прорив. Поруч з селами, що мають значні досягнення в виконанні плану контрактантами: с. Рубанка – 64,3%, с. Маршали – 46,5 %, що зуміли сполучити організаційну і масово-виховну роботу з умілим адмінвпливом до злісних нездатчиків хліба, значна кількість сільрад району має виконання плану по контрактантам від 3,3 % до 21,6 %. Особливо погане виконання плану контрактантами є по таких селах, де справжньої боротьби за хліб і роботи серед одноосібників не було: с. Вільшана – 3,3%, с. Курмани – 5,4%, с. Недригайлів – 5,7%, с. Беседівка – 9,3%,

с. Деркачівка – 9,5%.

Пленум відмічав, що деякі партосередки та уповноважені РПК не досить усвідомили того, що боротьба за хліб є класова боротьба.

Ось що писала районна газета «Колективіст-Ударник» від 3 січня 1933 року.

Захований хліб знайдено

(с. Іваницька)

Контрактант Пеліпченко С. І., що виконав завдання по хлібу на 47 відс., ввесь час хникав що в його хліба немає. А 25-XII бригада викрила під соломою в ямі жита 30 пуд. Потім ноччю під 26-ХІІ сам відкопав яму в конюшні й поховав у розкиданій соломі 25 пуд. жита.

Другий контрактант Ручка М. П., в якого відрили хліб, що був закопаний у 3 метри глибини. Таких злочинців, зривників хлібозаготівлі притягти до судової відповідальности.

А.Г.

Початок 1933-го року, як видно із місцевої преси, ознаменувався новим витком державного терору. Новорічний номер обласної газети «Більшовик» на першій сторінці у грізній рубриці «Ворогів народу – карати з усією силою революційного закону»; «Розтрощити куркульський саботаж, цілком виконати план хлібозаготівлі» вмістив матеріали про «зривачів хлібоздавання».

За численними повідомленнями про зрив хлібозаготівель «куркулями» та їхніми «посіпаками» приховувалася правда про голод. Ми звикли, що радянська преса замовчувала цю трагедію. Це так, але на сторінках обласної газети систематично з’являлися факти, які важко витлумачити інакше, як прикриту пропагандистською тріскотнею інформацію про харчову катастрофу в області.

Звичайно, обласна газета писала й про інші речі, але домінували теми колгоспного будівництва, боротьби з куркулями, проблеми хлібо-, картопле-, м’ясо-, овочезаготівель.

З другої половини 1933 р. в пресі стали частіше вихваляти успіхи передовиків сільського господарства, котрі досягалися на тлі голоду, який лютував немовби у паралельному світі, бо жодної відвертої інформації про харчову катастрофу на селі не проникало на сторінки преси.

Таким чином, головні цілі влади і людей докорінно розходилися: перша прагнула будь-якою ціною дотягти показники колективізованих господарств до «справної» цифри та виконати плани хлібозаготівель, а населення думало тільки про виживання.

За статистичними даними, у 1932-1933 рр. у більшовицькій державі – не лише в Україні – було вдосталь хліба. Більш того, за кордон було продано близько 2 млн. тонн зерна. Одначе 1932 року ЦК КП(б)У за директивами з Москви ухвалив за участю Кагановича забрати з колгоспів навіть посівний матеріал. Восени того ж року вивозили у «червоних» ешелонах до промислових центрів Росії продукти харчування для відзначення 15-ї річниці жовтневого перевороту. Були там навіть квашені овочі і фрукти, що їх активісти з комуністів та комсомольців конфіскували в українських селян. Зупинилися вітряки і млини. За ухиляння від хлібоздачі – ув’язнення на 8-10 років, за крадіжку в колгоспі – розстріл з конфіскацією майна. У селах почався голод. Селяни, що подалися на пошуки хліба до міста, вимирали на його вулицях.

З ПРОТОКОЛУ ЗАСІДАННЯ ПОЗАЧЕРГОВОГО БЮРО НЕДРИГАЙЛІВСЬКОГО РАЙКОМУ КП(б)У

ПРО ПОЛІПШЕННЯ ГРОМАДСЬКОГО ХАРЧУВАННЯ В КОЛГОСПІ ІМ. КОСІОРА ІВАНИЦЬКОЇ СІЛЬРАДИ

НЕДРИГАЙЛІВСЬКОГО РАЙОНУ

ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

27 липня 1933 р.

... 2. Про стан громадського харчування в колгоспі ім. Косіора Іваницької сільради (т. Філін).

Відмітити, що управа сільськогосподарської артілі ім. Косіора Іваницької сільради, маючи всі можливості на час збиральної кампанії поліпшити громадське харчування в полі, до цієї справи поставилась суто формально, не використала наявних продуктів у колгоспах та не мобілізувала колгоспників, а обмежилась варінням води й бур’яну, що значно відбивається на продуктивності праці в колгоспі.

Виходячи з цього, бюро РПК ухвалює:

1. За те, що голова колгоспу т. Нужний не організував як слід громадського харчування, а секретар партосередку т. Винниченко не вжив жодних заходів до використання можливостей, що є в колгоспі для організації і покращення громадського харчування, голові колгоспу т. Нужному та секретарю партосередку т. Винниченку оголосити догану, одноразово запропонувати негайно налагодити як слід гарячу приварку в полі, для чого використати ловіння риби, м’ясо і інші можливості, що є в колгоспі, та мобілізацію продуктів серед колгоспників.

2. Запропонувати партосередку, правлінню колгоспу під особисту відповідальність посилити громадське харчування в полі, організувати видачу так - хто більше робив, той більше і одержує, особливу увагу звернути на те, аби колгоспник-ударник одержував більше й краще.

3. Ще раз попередити секретарів партосередків, парторгів колгоспів, що видавати хліб на спільне харчування забороняється.

4. Зобов’язати парторганізацію негайно завести облік ударників, яким роз’яснити їх права щодо їх харчування та одержання ними дефіцитного краму.

Секретар РПК Філін

А це спомини безпосередніх свідків тих часів

Дериземля Євдокія Степанівна,

народилась 14 березня 1920 року, в селі Іваниця, в сім`ї селянина. У сім’ї було шестеро дітей. На той час ще жили одноосібно. Ходили в Іваницьку початкову школу у латаній спідничці, батьків піджак, штанів не було, вдягали панчохи мотузками підв`язані, а на ноги взували чоботи – «шкрьоби».

Коли почалася колективізація – виповнилося 10 років. На той час у господарстві батька було: 2 коней, корова, свині, вівці, кури. Була кінна машина, віялка, сікарня, плуги, борони, 3 саней, віз і дроги. Із будівель були клуня, комора. Коли почалася колективізація, у сім’ї забрали все. Заяву у колгосп писали примусово, як не напишеш – висилали на Соловки. Родина мала 80 десятин землі: сіяли зернові культури, а решту засівали буряком на здачу Тернівському цукровому заводу. Зібрали врожай зерна, а коли закінчили молотити, приїхала червона валка і забрала все до зернини. І землю теж відібрали.

А потім почалася голодовка (1932-1933 рр.). Їсти не було чого. Була корівка і та ялова, не давала і каплі молочка. Харчувалися кінським щавлем, листям липи, берестка, обривали, сушили і пекли з них галети. Із скрині міняли все, що було, на хліб усе були виміняли, не було у що навіть вдягтися. По селу ходила така приказка:

«Мати й батько в СОЗі,

Діти лазять по дорозі.

Нема хліба й сала

Радянська власть забрала».

Почали всі пухнуть. Менші 2 брати померли від голоду. Сама Євдокія стала сохнути, а в сестри-близнючки напухли ноги і почала виділятися із них рідина. Щоб вижити, ходили на колгоспні поля, збирали потайки суху картоплю, колоски на полі і пекли з них коржики. В той час по селу лежало багато мертвих людей. Не зважаючи на голод, людей заставляли підписуватись на позику, батько підписав позику, а для того, щоб заплатити її, сім’я змушена була продати корову і залишитись без грошей, хліба, молока.

Довбня Олександр,

(житель с. Нижняя Сироватка, голод переживав у селі Іваниця).

Наша сім’я тоді жила в с. Московському Липово-Долинського р-ну, тоді Харківської (нині Сумська) обл. Від голодної смерті врятували бур’яни, кленове листя, полова. Досі часом відчувається гіркота маторжеників. А ще материні слова: «їж, Сашко, бо помреш».

Хоч ми, діти, тоді були віком до 10 років, але не стрибали, не бігали, здебільшого лежали серед двору на траві, бо вже опухли. А в дворах тоді було зелено-зелено, бо ні в кого не було ні курки, ні гуски, ні поросяти... Мабуть, через те, що з трьох дітей найбезнадійніший був я, мати відправила мене до бабусі в сусідній Недригайлівський район в с.Іваниця.

Бабуся якимось дивом ще утримувала корову і тижнів за два мене виходила. Але ті тижні гострим ножем на все життя врізалися в пам’ять...

Рятуючись від голодної смерті, люди йшли на поля (донедавна тут була їхня земля) по колоски. Однієї ночі пішли й мої дядьки, Григорій та Іван. Та саме тієї ночі колгоспний актив засів у житі з дробовиками. Тільки почали рвати колоски, як гримнув постріл. Молодший, Григорій, лише встиг крикнути: «Ой, мамо!» А старший прибіг і сповістив рідним жахливу звістку. Ранком ми з бабусею пішли в поле шукати загиблого дядька Григорія. Як зараз пам’ятаю: польова стежка, поросла споришем, біжить між хлібами, а на ній лежить у крові чорнявий молодий хлопець (йому тоді було 16 років). Поруч – жменька колосків. Теж у крові.

Бабуся не плакала, не голосила, а тяжко стогнала та заломлювала руки. Є межа людського горя, що навіть плач відбирає. Отож, чув я стогін бабусин та шелест житніх колосків.

На похорон зійшлися всі люди, які в селі ще лишилися живими. А після похорону заарештували дядька Івана, аби більше залякати людей. Бабуся ж, пам’ятаю, довго ходила двором і читала якусь молитву.

Якої ж молитви читати нам нині, аби більше ніколи Україна не зазнала такого горя?

Конотоп Ганна Яківна,

1916 року народження, с. Іваниця, закінчила 4 кла-си Іваницької початкової школи:

– У сім`ї було 7 дітей. Коли почалася колективізація, мені виповнилося 15 років. У господарстві сім’я мала худобу: корову, свиней, коня, реманент – плуг, борони, віз, сани. Усе забрали в колгосп. Ходила на роботу, носила воду, вчилася в`язати снопи, молотила ціпами.

Розпочався голодомор, їсти було нічого. Рвали листя, сушили, товкли в ступках, трохи добавляли борошна і пекли оладці. Під час прополки буряків у колгоспі виривали молоді рослини не товщі як палець і їли, щоб ніхто не бачив.

Колгоспні коні вночі паслись на лузі, як був падіж, то рубали трупи, варили м’ясо і їли. Завдяки цьому всі вижили.

Мачух Мотрона Савеліївна,

народилася в 1921 році. В її сім’ї було 8 чоловік: бабуся – Лобушко Горпина, батько – Лобушко Савелій Тимофійович, мати – Лобушко Уляна Афанасіївна, сестри – Лобушко Одарка Савеліївна та Марія Савеліївна, брати – Лобушко Василь Савич та Іван Савич.

Мотроні Савеліївні на період Голодомору було 12 років, вона згадує: «Мої батьки спочатку працювали в колгоспі, але коли прийшла ця страшна біда і в наше село, їх вигнали і батько пішов працювати у лісництво. Я була невеликою, але пам’ятаю, що з роботи батько привозив борошно та хліб, у нас в сім’ї була ще й корова, завдяки чому всі ми і вижили. Але я пам’ятаю своїх родичів і сусідів, які померли в ті страшні роки Голодомору 1932-1933 рр., це сім’я Сенька Павла, в них померли всі, залишився в живих тільки один його син – Василь. Померли і наші сусіди Дяченко Федора, Дяченко Андрій і Микола. Під час Голодомору людей померло так багато, що ніхто і порахувати не зміг точної їх кількості.

Мартиролог по с. Іваниця

складено за свідченнями очевидців Голодомору.

Винниченко Євдокія, 14 р., сел., померла в 1933 р., свід. Гладун М. Ф.

Винниченко Іван, 10 р., сел., помер у 1933р., свід. Гладун М. Ф.

Дериземля Петро Ів., 40 р., колг., помер у 1933 р., свід. Дериземля Є. С.

Нестеренко Іван, 4 р., сел., помер у 1933р., свід. Дериземля Є. С.

Нестеренко Олексій, 40 р., сел., помер у 1933 р., свід. Дериземля Є. С.

Нестеренко Олена, 6 р., сел., померла в 1933 р., свід. Дериземля Є. С.

Нестеренко Орина, 39 р., сел., померла в 1933 р., свід. Дериземля Є. С.

Сенько Марина, 40 р., сел., померла в 1933 р., свід. Довбня М. О.

Сенько Наталія, 46 р., сел., померла в 1933 р., свід. Довбня М. О.

Сенько Павло, 40 р., сел., помер у 1933 р., свід. Довбня М. О.

Пік голодомору, штучно організованого сталінською клікою, припав на квітень-травень 1933 року. Коли у селян вичерпалися останні запаси, а в людських організмах – останні життєві ресурси, люта смерть розпочала свої криваві жнива. Люди тихо гинули в своїх хатах, на полях, на вокзалах, на вулицях міст. Точного обліку загиблих тоді ніхто не вів. Ховали померлих в братських могилах. Вся тодішня Україна являла собою величезний цвинтар.

У жовтні 2007-го року за ідеєю народного депутата України Петра Андрійовича Ющенка, в Іваниці біля Меморіального комплексу воїнам-землякам, загиблим у Великій Вітчизняній війні, було встановлено пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932-1933 років.

Григорій Поперека Тема: Історичні нариси

Гіркий смак хліба

В кінці 1922 року на руїнах Російської імперії народилась нова держава. 30 грудня 1-й з’їзд Рад затвердив Декларацію та Союзний договір про утворення СРСР – Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Згодом губернії перейменують в однойменні округи, потім в області, а замість повітів з’являться райони. Волості ж, залишаться в історії, а влада на місцях перейде до сільських рад.

Швидка індустріалізація країни і ріст населення міст привели до продуктової кризи. Від села вимагали все більше продовольства і головним чином – хліба. Ціна цього хліба виявилась зависокою, бо на шальки терезів було покладено людські життя.

7 березня 1923 року постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) було введено в дію новий адміністративно-територіальний розподіл в Полтавській губернії. На базі Роменського повіту було утворену однойменну округу, до якої ввійшов новоутворений Коровинський район. До складу району увійшли колишні волості: Коровинська, Недригайлівська (частина), Краснослобідська, Курманівська та Хоружівська. 26 жовтня цього ж року райцентр було перенесено до Недригайлова і район став називатись Недригайлівським. Це рішення було затверджено постановою ВУЦВК та РНК УСРР «Про зміни в адміністративно-територіальному поділі Полтавщини» від 13 березня 1925 р. На 1 січня 1926 року до Недригайлівського району входило 84 населені пункти, які були підпорядковані 9 сільським радам. Загальна кількість населення по району становила 38 664 чол.

Іваницькій сільській раді були підпорядковані наступні населені пункти:

х. Дараганів (населення - 298 чоловік),

х. Зелений (367),

с. Іваницьке (1738),

х. Клин (71),

х. Коновалів (35),

х. Люменарщина (24),

с. Чемоданівка (435).

Загалом на території Іваницької сільської ради проживало 2968 мешканців.

В кінці 20-х років, радянська влада вирішила зігнати селян одноосібників в колгоспи. Розпочалася масова колективізація на селі. Колективізація мала охопити всі селянські господарства, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності. Владі було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво держави приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажиш яєчні». Так розпочалася нова селянська війна. Протягом серпня 1929 тільки офіційно в УСРР зафіксовано 116 терористичних актів проти сільської влади та активістів. Окрім масових виступів, селяни вели боротьбу поодинці й дрібними групами – влаштовуючи терор більшовикам. Ну а влада влаштувала свій терор під назвою «розкуркулення». Тих хто не бажав вступати до колгоспу оголошували куркулями та висилали до Сибіру, на Урал чи в Казахстан. Районами висилки були необжиті і малообжиті місцевості, де висланих використовували на сільськогосподарських, або промислових (ліс, риба тощо) роботах. Реальну кількість висланих важко підрахувати.

В 1929 році був створений колгосп і в Іваниці. Основу новоствореного товариства Спільного Обробітку Землі (СОЗ) склали 37 окремих господарств. Товариство отримало типову для села назву – «Сніп», а першим головою правління СОЗу було обрано Бурлаку Василя Петровича.

Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом було непросто.Тоді до колективізації активно залучається молодь – комсомольці, а згодом і школярі – піонери.

Піонерська організація в Іваницькій школі була створена в 1930 році, а першою піонервожатою була Гайдук Олена Іванівна. Молодь була скерована «старшими товарищами» на виявлення куркульських елементів на селі, а далі з непоступливими селянами розбирались «компетентные органы».

В грудні 1930 – січні 1931 року Сумським Оперативним Сектором ГПУ була ліквідована «кулацко-повстанческая контрреволюционная организация», яка діяла на території колишнього Синівського, Липоводолинського і Недригайлівського районів. План повстання тримався у суворій таємниці, до того ж не був постійний – до нього час від часу вносилися поправки. Остаточно відкоригований, він виглядав так: «Повстанські загони сіл: Терни, Деркачівка, Іваниця рухаються на Вільшану, сюди ж підходять загони Червоної Слободи, Липової Долини, Синівки, далі вони продовжують наступ на Недригайлів і Ромни. Головні повстанські сили кидаються на місто Ромни, де проводиться, в першу чергу, напад на ДОПР з метою звільнення арештованих, котрі потім включаються до складу загонів, одержуючи зброю. Одночасно з цим захоплюється частина міста, після чого повстають навколишні села. Їх загони приєднуються до міста і вже потім повстанські сили розбиваються на дві частини і діють у двох напрямках: одна група рухається в напрямку Лебедин - Суми, а інша – на Конотоп. Із Ромен загони рухаються у повному бойовому порядку і вже тут організовується обоз».

У жовтні 1932 року із 29-ти «відсталіших районів УСРР», в число яких входив і наш Недригайлів-ський, була сформована нова Чернігівська область. Відсталість районів визначалася насамперед низькими темпами колективізації – 47,3% станом на 1 жовтня 1932 р. Другим чинником, безперечно, була наявність на Чернігівщині сил, здатних до масового опору. Служба безпеки не могла чекати, коли ситуація стане зовсім неконтрольованою.

Надзвичайний інтерес у цьому сенсі викликає витяг із доповідної записки ДНУ УСРР від 1 лютого 1932 р. про ситуацію у Чернігівській області. Спеціально відряджена група чекістів виявила та ліквідувала 34 повстанські групи та 19 бандгруп, заарештувала 1007 кримінальних злочинців і 224 терористів, а всього в області було заарештовано 7861 людину, в тому числі 2456 куркулів.

У вищого радянського керівництва майже півроку не було єдності в питанні щодо доцільності заснування області. Каганович у листі до Сталіна від 23 червня 1932 р. писав, що Косіор просить дозволу на створення ще двох областей: Донецької і Чернігівської. «Что касается первой, то это правильно, ведь это ЦК предлагал с самого начала, а 2-ю — сомнительно, следует ли сейчас создавать, накануне хлебозаготовок перестраивать, так как они просят ответа ЦК ВКП (б), очень прошу Вас сообщить Ваше мнение по этому поводу». Очевидно, що вождь погодився з думкою про передчасність формування ще однієї, Чернігівської, області. Проте неабиякі проблеми, з якими невдовзі зіткнулася радянська влада, змусили керівництво держави переглянути попереднє рішення. Однак в боротьбі за колективізацію, керівництво сьомої української області довело село до такого страшного голоду, якого ще не знала наша історія.

Сумна доля чекала і на колишніх куркулів. Ось короткі довідки із особових справ наших земляків.

Дериземля Марко Михайлович, 1893 р.н., народився і проживав у с. Іваниця, українець, освіта початкова, без визначених занять. Арешт 23.12.1937

Трійкою при управлінні НКВС по Чернігівській області 28.12.1937 за антирадянську агітацію та розповсюдження

провокаційних чуток застосована ВМП. Розстріляний 10.01.1938 у м. Чернігів. Реабілітований 31.05.1989.

Нестеренко Трохим Михайлович, 1884 р.н., народився і проживав у с. Іваниця, українець, освіта початкова, працював у колгоспі ім. Косіора. Арешт 16.03.1938. Трійкою при управлінні НКВС по Чернігів-ській області 21.09.1938 за ст. ст. 54-6, 54-10 ч. 1 КК УРСР застосована ВМП. Розстріляний 24.09.1938 у

м. Чернігів. Реабілітований 25.09.1989.

Нестеренко Федір Омелянович, 1906 р.н., уродженець с. Іваниця, українець, освіта початкова. Червоноармієць 53 окремої роти забезпечення армійських баз Південно-Західного фронту. Арешт 12.02.

1942. Військовим трибуналом Воронезького гарнізону 2.03.1942 засуджений до ВМП. Розстріляний 20.03.1942. Реабілітований 22.11.1996.

Токмань Петро Антонович, 1880 р.н., с. Іваниця, Недригайлівського р-ну, українець, малописьменний. Дружина – Мотрона Іванівна, діти – Михайло, Григорій. Робітник радгоспу ім. Калініна Липово-Долинського р-ну; колишній куркуль, в 1930 р. розкуркулений. Арештований 12 вересня 1937 року за антирадянську агітацію, спрямовану проти радянської влади, колгоспів, підписки на позику «Оборона країни».

29.09.1937 року засуджений за ст.54-10 ч.1 на 10 років виправних робіт. Реабілітований 30.12.1989.

Пінчук Дмитро Павлович, 1880 р.н., с.Чемоданівка Недригайлівського р-ну, українець, малописьменний. Дружина – Уляна Федорівна та син – Олександр. Колишній куркуль, в 1933 році розпроданий за невиконання державних зобов’язань. Арештований 31.07.1937 р. за проведення антирадянської агітації, спрямованої проти колгоспів. 16.10.1937 р. засуджений за ст. 54-10 ч.1 на 10 років виправних робіт. Реабілітований 16 листопада 1989 року.

Сенько Йосип Іванович, 1875 р.н., с. Іваниця, проживав у с. Дараганове, українець,

Освіта початкова, селянин-одноосібник.

Арешт 11.04.1931, звинувачення в антирадянській агітації проти колгоспного будівництва. Недригайлівським РВ ДПУ 8.07.1931 справа закрита в зв’язку з висилкою місцевою владою 6.07.1931 за межі України – у Башкирію (РФ), разом із сім’єю.

Ярошенко Федір Олексійович, 1874 р.н., народився і проживав у с. Іваниця, українець, освіта початкова, селянин-одноосібник. Арешт 11.04.1931, звинувачення в антирадянській агітації проти колгоспно-го будівництва. Недригайлівським РВ ДПУ 8.07.1931 справа закрита у зв’язку з висланням місцевою владою 6.07.1931 за межі України.

Григорій Поперека Тема: Історичні нариси

У вік революцій

Лозунги «За землю, за волю!» почали звучати ще під час перших народних виступів у 1905 році. Російсько-японська війна, а потім і Перша світова, відкла-ли питання у часі до 1917-го.

Лютнева революція, а потім жовтневі події у Петрограді, поклали початок новітньому періоду історії, у вирі якого опинився і наш край.

Після падіння самодержавства в кінці лютого – на початку березня 1917 р., в Роменському повіті був призначений комісар від Тимчасового уряду. На невеликому мітингу було сповіщено, що цар відрікся від престолу. А потім події стали змінюватись, як у калейдоскопі. З лютого 1917 року одночасно діяли: Тимчасовий уряд, Центральна Рада, більшовики, представники інших партій. Після жовтневої революції 1917-го Сумська міська дума заявила, «…що вона стоїть на варті захисту свободи та революційного порядку і буде боротися проти всіляких спроб, як справа так і зліва викликати громадянську війну і привнести анархію в політичне життя країни». Однак, як показав час, без громадянської війни і анархії обійтись не вдалося. Революція поділила людей на кілька таборів: білі, червоні, монархісти, прибічники Центральної Ради, анархісти і навіть байдужі до політики – всі були втягнені в страхіття з назвою – громадянська війна.

На початку 1918 року, як тільки була проголошена незалежна Українська Народна Республіка (УНР), Петроградський уряд народних комісарів сповістив війну Україні. За більшовиками прийшли німці, а потім поляки, гайдамаки, «січовики», білогвардійці, махновці…

Згідно з Брестським договором підрозділи німецьких збройних сил окупували спочатку Конотоп та Ромни, а потім вийшли на рубіж Коровинці-Недригайлів. По річці Терн до впадання її в Сулу дислокувалися частини 5-ї більшовицької армії під командуванням Черепанова, який зі своїм штабом перебував у Ворожбі. Більшовицька армійська розвідка контролювала район Іваниці, Хоружівки, Костянтинова, Недригайлова. Поруч, біля села Великі Будки, займав позиції 1-й Харківський робітничо-селянський полк.

27 березня 1918 року командуючий 5-ю армією Сиверс Р. Ф. видав наказ про дислокацію і бойові завдання військових частин. Згідно з ним створювалася Тернівська бойова ділянка, яка займала фронт від Снігирівки по р.Терн до місця впадання її в Сулу. Командувати обороною цієї ділянки належало Черепанову, «коему усиленно оборонять район от северной окраины с. Терны до винного завода и район Дергачи и Будки, высылая разведку по фронту на Черновку и Веселую, а вперед – на Бежевку, Хоружевку, Константиновку и Недригайлов». На фронті 5-ї армії противник базувався в містах Конотоп і Ромни. В занятих населених пунктах німці проводили реквізицію запасів.

Після німецько-австрійської окупації в листопаді 1918 року Недригайлівщина опинилася під контролем військ Петлюри. У січні 1919 року, з допомогою частин Червоної Армії, була відновлена Радянська влада. Першим органом влади став ВРК (Військово-революційний комітет). А головним завданням нового владного органу було наведення порядку на місцях та підготовка виборів до Рад.

Розпочали роботу волосні революційні комітети. Волревком був тимчасовим надзвичайним органом «диктатури пролетаріату», а по суті – першим органом радянської влади.

Спекотного літа 1919 недригайлівщина була захоплена військами білогвардійського генерала Денікіна. Почалася реставрація старих порядків, а більшовики пішли у підпілля. В Тернівському партизанському загоні були і жителі нашого села. У своїх спогадах тернівський революціонер, командир загону червоних партизанів, Іван Міхно, описав такий цікавий епізод: «Для ведення партизанської боротьби у тил «білих» із Глухова командуванням Червоної Армії був скерований загін військових у 500 штиків. Командував загоном більшовик Жлоба. Стояло завдання: об’єднатися з партизанськими загонами й, утворивши велике військове з’єднання, рушити на Полтаву і захопити її в тилу ворога, а заодно звільнити такі міста: Суми, Лебедин, Гадяч, Ромодан, Миргород. Загін через Терни прибув в Іваницю. Тут і відбулася зустріч червоноармійців із місцевими партизанами. На нараді обговорювали шляхи наступу на Полтаву. Про зміцнення сил у тилу супротивника слухи дійшли до Сум і там здійнялася паніка». В партизанському загоні Міхна, ядро якого складали тернівці, перебували і жителі нашого села – Дудар А. І. (1880 р.), Науменко Г. І. (1885 р.) та інші.

На розправу з партизанським рухом денікінське командування направило до Тернів Дроздовський білогвардійський полк.

В останні листопадові дні 1919 року під натиском Червоної Армії денікінцям довелось залишили Недригайлівщину, а більшовики знову прийшли до влади.

Нагальними питаннями того часу були: боротьба з бандитизмом, земельні відносини та спроба побороти самогоноваріння. Самогоноварінням тоді займалися поголовно і міліція ходила вдень по хатах «витрушувати» самогон. Потім «конфіскат» везли до волосного центру, де «слуги народу» цілу ніч пиячили та дебоширили, тож таку «боротьбу» довелось швидко призупиняти.

Боротьба з бандитизмом велась силами Червоної Армії спільно з міліцією. Найвідомішим злочинним угрупуваннями на наших теренах була банда Ворони. А на південно-східному напрямку від Іваниці розбійничали «Філони».

Земельні питання вирішувались на повітовому земельному з’їзді волосних земельних відділів і волосних ревкомів. Земельна реформа передбачала наділення малоземельних і взагалі безземельних селян землею за рахунок колишніх поміщицьких землеволодінь, а також великих селянських господарств, які значно перевищували «по своей земельной площади уездную норму на едока» на основі «справедливого уравнительного землепользования». Розміри земельних ділянок визначалися кількістю їдоків у кожній сім’ї. Постановою повітового з’їзду анулювалися всі угоди, укладені в часи денікінщини. Земля перерозподілялась на користь бідніших.

На початку січня 1921 р. на Недригайлів здійснив наліт загін отамана Нестора Махна. На той час, колишній червоний командир, кавалер ордену «Червоного прапора» – Нестор Махно, був оголошений Радянською владою бандитом. Під лозунгом «За вільну Україну», «батько» Махно був змушений воювати на два фронти і заявив, що буде бити «білих», поки вони не почервоніють, а «червоних» – поки не побіліють. Тактика такої війни вимагала великої швидкості пересування. В Іваниці, як і в інших селах, куди вступали загони Махна, знесилених коней замінювали на свіжих, залишаючи спантеличеним селянам папірець-розписку. Ну, а якщо хтось не погоджувався на такий обмін добровільно, то в такому випадку застосовували силу. Дісталось батогів від махновців і жителю нашого села Василю Лобушку.

30 червня махновці із Товстої, де зупинялись на ніч, виступили маршем через Деркачівку та Іваницю на захід. Біля Хоружівки, натрапивши на передові частини червоних, кілька сотень махновців зайняли кругову оборону, виставивши на головних напрямках до 30 кулеметів. «Летючий корпус» червоних атакував їхні рубежі, змусивши відступити до Беседівки. Відступаючи, повстанці Махна в своєму тилу атакували кавалеристів червоного командира Нікуліна. Це був справді запеклий бій. Махно сам водив в атаку кулеметні тачанки, а в напружений момент кинув у бій навіть свій штаб і особисту охорону. Під натиском переважаючих сил червоних загони Махна відступали, але раз у раз зупинялись і вступали в бій. Втрати з обох сторін були значними. Лише червоних командирів загинуло 14 чоловік.

По всьому полю розсипались махновці, шукаючи порятунку у втечі, і тільки невелика група бійців, під орудою свого отамана, не кидала чорне знамено, а поливала червоних козаків свинцем із своїх кулеметів.

Втримати Махна від прориву на південний берег Сули так і не вдалося, але в наших краях він більше не з’являвся. Водночас були розгромлені і дрібніші антирадянські групи. Озброєна опозиція була потоплена в крові. То були часи кривавих жнив.

Григорій Поперека Тема: Історичні нариси

Земля мамонтів

На наших теренах життя існувало з давніх-давен, бо тут був присутній головний чинник всього живого – вода. Те, що вода має дуже важливе значення в нашому житті, особливо помітно спекотного літнього дня, коли все, що рухається, тягнеться до водойм. І вже не має значення: чи то стадо корів на водопої біля сільського ставка всмоктує живильні декалітри води; чи звичайний горобець втамовує спрагу краплиною водиці; чи оса, яка немов мініатюрний гідроплан приземлилась на водну поверхню, щоб вхопити і свою дещицю вологи. Річка Терн і була тим джерелом, що забезпечувало життя в межах її русла протягом багатьох століть. Звичайно, десятки тисяч років тому Іваниці ще не існувало, проте життя в цих краях вже кипіло на повну.

Перші поселенці, на думку вчених, з’явились тут ще в найдавнішому періоді кам’яного віку – палеоліті, а вже в неолітичні часи сліди людської діяльності трапляються майже на всій території Сумщини. Про це свідчать знайдені на правому березі р. Терн знаряддя первісної людини: кременева прив’язна сокира (IV-III тисячоліття до н. е.) та кременеве конусне рубило. Ці та інші археологічні знахідки дають підстави говорити про існування в нашому краї якогось мисливського племені. Тобто ще з часів льодовикового періоду залишились сліди людської діяльності в цих місцях. Щороку весняні струмки вимивають із багаторічної глини гори Батюжка, що знаходиться на околиці села, кістки невідомого походження. Однак виявлені артефакти ніколи не передавались на дослідження вченим, а потім десь губились у вирі часу.

Більше знахідок, яким вдалось таки потрапили до наукових джерел, зустрічаємо у наших сусідів. Так, археологами виявлено поселення бронзового та раннього залізного віку поблизу села Великі Будки. Поселення раннього залізного віку виявлено і за півтора кілометра від села Зелене в бік Іваниці. На околицях сусідньої Деркачівки виявлено поселення часів пізньої бронзи та раннього середньовіччя. На тернівських землях знаходилось чимало курганних могильників скіфських часів. На думку вчених, саме Роменщина була центром священної землі скіфів, яку в своїх працях згадував ще давньогрецький історик Геродот. Археологи визнали, що нічого подібного серед скіфських пам’яток немає на теренах України. Цінні знахідки з курганів нашого краю є справжніми перлинами світової культури: вони займають почесні місця в експозиціях Музею історичних коштовностей України, Національному історичному музеї Києва, провідних музеях Росії.

Археологічні розкопки Посульських експедицій таких відомих вчених, як Самоквасов, також виявили присутність на наших землях ранньослов`янських поселень черняхівської культури (ІІ-VI ст.). Фрагменти кераміки цієї культури часто знаходили при оранці городів в нижній частині нашого села.

Ну і звичайно, неможливо не згадати найголовніший артефакт району – кістяк мамонта, знайдений біля села Кулішівка. У першій половині ХIХ століття село належало представникові знатного роду – графу Юрію Головкіну. Його маєток розташовувався за 3 кілометри від Кулішівки в тодішньому містечку, а нині, вже більш схожому на хутір, селі Костянтинів. Коли восени 1839 року граф розпочинав будівництво ґуральні, то під час риття траншеї для фундаменту, його робітники наштовхнулися на величезні кістки. Перелякані люди кинули роботу і відразу ж повідомили про це графа. Юрій Головкін був попечителем Харківського університету і добре знав, що місцеві науковці вже тоді розпочинали вивчати доісторичних істот, тож швидко збагнув, що знайдене кладовище кісток становить справжню археологічну знахідку. Граф відразу ж повідомив про це свого друга професора Харківського університету Івана Йосиповича Калиниченка. Видатний вчений-натураліст невідкладно прибув до Кулішівки з експедицією. І хоча розкопки на березі річки Хусь не були повністю завершені через ґрунтові води, археологам пощастило зібрати два повних скелети мамонтів. На території України рештки мамонта були знайдені вперше. Крім скелетів мамонтів, було виявлено багато кісток інших ссавців льодовикового періоду – волохатого носорога, великорогого оленя, диких коней тощо. Науковці таку велику кількість кісток пояснили тим, що близько 15 тисяч років тому, ймовірно, тут знаходилася стоянка первісних людей доби пізнього палео-літу. Знайдені рештки мамонта були ідентифіковані вченими як Mammuthus trogontherii (степовий мамонт). Такі мамонти мали бивні завдовжки до 5 метрів, сягали висоти 4,5 м і важили до 18 тон.

На місці унікальної знахідки в 1841 році було встановлено один з найоригінальніших у світовій історії пам’ятник мамонту. Монумент добре зберігся до нашого часу. На новому кам’янистому постаменті закріплена стара чотиригранна металева стела, на якій зображено барельєф мамонта й викарбувана різноманітна інформація. Зокрема, на гранях є такі надписи: «На сем месте в 1839 году открыт остов предпотопного мамонта»; «Сия чрезвычайная редкость отыскана в присутствии владельца обер-камергера графа Ю. А. Головкина»; «Кости мамонта подарены Харьковскому университету и хранятся в зоологическом кабинете»; «Село Кулешовка. Место сие было границей между Польшей и Россией». Зверху вказаний рік встановлення – «1841».

Ще до недавнього часу кулішівський пам’ятник мамонту залишався єдиним у світі. Потім, біля Інституту Мерзлознавства в місті Якутськ (Російська Федерація), було зведено пам’ятник мамонту в натуральну величину. Пізніше монументи цим доісторичним тваринам з’явились ще в декількох містах російського Сибіру. Зокрема, у Ханти-Мансійську (вересень 2007 року), на честь святкування Дня міста були встановлені вилиті з бронзи сім фігур мамонтів загальною вагою 70 тонн, найменшою з яких є мамонтеня заввишки 3 метри.

З 2007 року «Кулішівський мамонт» є однією з визначних історичних пам’яток Державного історико-культурного заповідника «Посулля» і входить до топ-сотні найдивовижніших об’єктів нашої держави, а його стилізоване зображення стало символом і візитною карткою Недригайлівського району.

Григорій Поперека Тема: Історичні нариси

На задвірках Полтавщини

На задвірках Полтавщини Іванівка (Іваниця) протримається більше століття.

Початок 19 століття ознаменувався новими змінами в адміністративно-територіальному поділі Російської імперії. 9 березня 1802 року була утворена Полтавська губернія. За своєю територією вона займала 39 місце серед 65 губерній Російської імперії. Порівнювати Полтавщину з безкрайніми просторами сибірських губерній навіть недоречно, бо лишень в одній Якутії могло розміститись 80 таких губерній, як Полтавська. Полтавщина була майже у 18 разів менша за Архангельську губернію, поступалась Вологодщині практично у вісім разів і була втричі меншою за Самарську губернію. Однак, за європейськими мірками ситуація була більш оптимістичнішою. Полтавська губернія випереджала за територією Грецію і була майже наполовину більшою за Швейцарію, Голландію, чи Бельгію. Зовсім іншою була картина при підрахунку населення, яке в ті часи заселяло Полтавщину. За кількістю населення губернія посідала сьоме місце в Російській імперії, а за густиною заселення поступалась тільки Московській, Курській, Подольській, Київській та Тульській губерніям. Слід відмітити, що в самій Полтавській губернії найбільш залюдненим був саме Роменський повіт, а повітові Ромни за кількістю населення були третім містом у губернії, після Кременчуга та Полтави.

Полтавщина дуже родючий край, за що і отримала неофіційний статус ? «зернохранилище Россіи». Основним завданням губернії було забезпечення царсь-кої армії харчами та фуражем. Із розрахунку губернського статистичного відділення за 1849 рік дізнаємось, таке: \"… при умеренном урожае озимого и ярового хлеба, Полтавская губ. отделив необходимое количество хлеба на употребленія ея жителей 3 240 826 четв., на засевы 1 626 060 четв., на винокурение 355 000 четв., на засыпку в сельскіе магазины 55 000 четв., имеет еще в остатке для продажи, на продовольствіе войск и вывоз в другія губерніи до 200 000 четв.\". Серед тваринної складової аграрної губернії досить вражаюче виглядала цифра поголів’я овець. Загальна кількість простих овечок перевалювала за мільйон голів, а кількість тонкорунних була майже 900 тис. голів. Для порів-няння слід нагадати, що поголів’я овець більш ніж в 3 рази перевищувало чисельність великої рогатої худоби, а коней вівці переважали більше ніж вдесятеро, хоча в губернії і налічувалось 233 конезаводи.

Роменський повіт на карті Полтавської губернії

Описуючи Роменський повіт середини XIX століття, Микола Арендаренко відмічав: \" в этом уез-де земля хлебородная, растительною силою преи-зобилующая. Всякого рода хлеб, огородныя овощи, табак, степные и луговые травы, садовые и лесные деревья растут изобильно. Климат вообще умеренный, произрастительности и здоровью благопріятствующій\".

Звичайно ? хліб всьому голова, тож хліборобство і утримувало лідируючі позиції. Вирощений хліб, селяни засипали в комори, частину перемелювали на борошно, а рештки здавали на спиртозавод. Спиртозавод поміщика Стрекалова знаходився на схилах гори Стовбунки. Приміщення заводу були дерев’яні і роботи велись тільки в сезон переробки зерна. Далі, вздовж гори, тягнулись загони для худоби, яка використовувалась для важких робіт. Худобу годували відходами виробництва, зокрема брагою. Тут же під горою знаходились і погреби для зберігання спирту. Готову продукцію у великих бочках відправляли до Полтави, там спирт розводили водою, виготовляючи горілку ? \"казенку\".

Другим \"хлібом\" селянина в ті часи був тютюн, а вирощування \"самосаду\" було досить прибутковим зайняттям. Загалом у Роменському повіті тютюн вирощували ще з початку 17 століття. Тоді селяни вирощували ? бакун, або шнуровку, а потім на вимогу влади стали саджати більш міцний сорт тютюну ? махорку. Закупка тютюну у населення розпочиналась з 15 вересня і тривала до кінця листопада. Потім в наш край навідувались оптові купці, які брали великі партії цього товару у поміщиків та перекупщиків. З добре обробленої десятини землі, селянин міг виручити за тютюн до 45 карбованців сріблом. Зазвичай перекупщики за пуд махорки платили виробнику 1 крб. сріблом, а в неврожайні роки ціна під-

скакувала до 2,50 крб. Гроші в господарстві були потрібні от і садили селяни тютюн не тільки на огородах, а й на подвір’ї та поза хатами.

За селом була велика чабарня, де вирощували овець. Вовна з овечок йшла на суконну фабрику, яка працювала в Хоружівці. Фабрика виготовляла просте сіре сукно, для потреб царської армії. Була в Хоружівці і фабрика по виготовленню полотна, а для себе селяни ткали полотно на домашніх верстатах. Крім того, в домашніх умовах виготовлялась мішковина та ряднина, а з овчини умільці шили кожухи. На розвиток народних промислів суттєво впливало важливе географічне розташування повітового центру ? Ромен. До міста була прокладена залізниця, що і сприяло розвитку торгівлі, та покращувало зв’язок з іншими регіонами держави. В Ромнах проводились сезонні ярмарки, а найбільша Іллінська приваблювала навіть іноземних купців. Саме на ярмаркові селянин міг збути лишки своєї продукції і виручити якусь копійчину, або обміняти свій товар на потрібний крам, чи продукцію місцевих ремісників. Звичайно ярмарки були і поближче до Іваниці, в Тернах і Смілому, але на Іллінському в Ромнах, як і в Греції ? було все.

Про життя Полтавщини тих часів добре відомо із творів Миколи Васильовича Гоголя. Великий письменник практично канонізував Полтавщину у своїх безсмертних працях. \"Миргород\", \"Вечори на хуторі поблизу Диканьки\", \"Ревізор\" та інші його твори колоритно відображають картину життя-буття малоросійської глибинки.

Територіально Роменський повіт був поділений на три стани. До першого стану (центр був у містечку Сміле) і відносилось село Іваниця. За статистичними відомостями 1859 року, Полтавської губернії, Роменського повіту, 1 стану, під номером 3777 значиться село Іванівське, яке занотовано російською мовою “Ивановскъ (Ивановское)”. На той час у селі нараховувалось 156 дворів, у яких проживало жителів: 655 чоловічої статі, та 679 ? жіночої. В селі значиться 1 церква та 1 завод. За цими ж даними, у слобідці Чемоданівка (№3776), у 32 дворах проживало 138 осіб чоловічої статі, та 126 ? жіночої.

Село Іванівське на мапі ХІХ століття

Загалом про ті часи залишилось дуже мало документального матеріалу, та і той, що зберігся, розкиданий по різних архівах. Так із опису слободи Деркачівки Філаретом (Д.Г.Гумілевським) в “Статическом описании Харьковской епархии “ дізнаємося, що в 1848 році в окрузі “…был падёж на скот, которого пало до 60 штук (в Деркачівці)”, “ …приходская церковь в том же 1848 году была в большой опасности от пожара, случившегося в доме крестьянина. Храм спасён от опасности преимущественно старанием крестьянина генерала Стрекалова Феодора Сеньки, подоспевшего на пожар с пожарною трубою ”. Пожежна каланча Іваниці знаходилась на горі, неподалік спиртозаводу, що належав генералу Стрекалову, і пожежу в Деркачівці вдалось вчасно помітити. Таким чином дізнаємось, що деркачівський храм від пожежі врятував житель Іваниці ? Федір Сенько.

Генерал Стрекалов С.С.

(-.12.1781 р. ? 25.11.1856 р.)

Коли в 1861 році було відмінене кріпосне право, з’являються нові адміністративні одиниці ? волості. Іванівка разом з Чемоданівкою входять до Хоружівської волості. Такий поділ в губернії протримається більше століття, вже до ліквідації самої губернії.

Село поступово розросталось. Розпочалось заселення вулиці Одирванка, таку назву вона отримала тому, що була фактично відірвана від села. Потім вулиця носила типову для радянських часів назву ? Пролетарська, а нині, після декомунізації, стала ? вул. Шевченко. Вздовж шляху на Хоружівку, на місці де колись була чабарня, забудовується нова вулиця ? Заселівка. Сама назва вже вказує на те, що нова вулиця вийшла за межі села. Оскільки рамки села були чітко окреслені так званою «цариною», то поселенців, що забудувались за цією межею стали прозивати ? «зацаринними».

У 80-і роки ХІХ століття при Троїцькій церкві відкривається церковно-приходська школа, а в 1884 році в Іваниці відкривається земська 3-х річна школа з однією класною кімнатою. В різний час в школі навчалось від 30 до 60 учнів сільської громади, яка зростала з кожним роком. Так лишень за 1894 рік у Трої-цькій церкві засвідчили свій шлюб 27 молодих пар, а народилось цього ж року в

Іванівці та Чемоданівці 119 дітей. Померло протягом 1894 року в цих двох селах 90 жителів.

За останнім переписом населення Російської імперії, який відбувся 1897 року в селі вже мешкало 1624 жителі, в тому числі 791 чоловічої статі та 833 жіночої. За віросповіданням 1615 чол. були православними християнами. Село було на

Григорій Поперека Тема: Історичні нариси

Гамаліївщина

\n\n

Ще не встигли висохнути чорнила Варшавської угоди між\nМосквою та Польщею, за якою новий кордон між двома державами проходив долиною\nМалої Хуси, як з заходу насунулась чорна козацька хмара і посунула цей кордон\nзнову до річки Терн. На російсько-польській шахівниці з’явився третій гравець ?\nкозаки, на чолі з Гетьманом Богданом Хмельницьким.

\n\n

В середині 17\nстоліття до царського двору в Москву стали надходити \"тревожные вести\"\nз наших країв. Путивльський воєвода \nНикифор Плєщеєв доносив царю, в дев\'ятий день липня 1648 року: \"…писал ко мне из нового отдаточного города Недрыгайлова голова, путивлец Василий Головленков с черни-говцем\nДанилом Сторуновым, что посылал де он из Недрыгайлова для проведывания всяких\nвестей в литовский город Костянтинов стрельцов Ивашка Стратонова с товарищи. И\nиюня де в 6 день прибежали к нему в Недрыгайлов те стрельцы, в расспросе ему\nсказали, что де пришло в тот Костянтинов \nгород запорожских козаков от гетмана запорожскаго Хмелницкаго человек с\n300 и больше, и урядника де костянтиновского Криштофа Сеножацкаго убили и ныне\nде теми литовскими городами владеют сотники с козаки. И я, опасаясь от тех\nкозаков и от татар живу в Путивле с великим береженьем. А в новоотдаточный\nгород в Недрыгайлов к голове я писал, чтоб он по тем вестям жил в Недрыгайлове\nс великим береженьем, чтоб козаки и татаровя над городом дурна какого не\nучинили и людей не побили. А по твоему государеву указу послано ныне из Путивля\nпутивльских служилых людей на Хотмышской 150 человек, да в новоотдаточный город\nНедрыгайлов 100 человек…\".

\n\n

Та до відкритого протистояння справа так і не дійшла.\nНа образи про те, що козаки: \"…сіно потравили побіля річки Сули і по\nТерну, ліси спустошили..\", костянтиновці відповіли: \"Коли вам в Недригайлові\nвід нас тісно, то йдіть собі з богом, а нам окрім цієї землі дітись ніде\".\nНа скарги своїх воєвод цар відповів, щоб зачекали відповіді від Хмельницького,\nяк той відпише так тому і бути.

\n\n

А тим часом, щоб залагодити прикордонні\nнепорозуміння з московським царем, \nБогдан Хмельницький, будучи у Паволочі в серпні 1649 року, доручає\nсвоїм старшинам Громеко та Гамаліям виїхати на Посулля і розібратись зі скаргою\nвоєводи Прозоровського. Окрім цього їм було доручено оглянути місцеві ліси\nдля можливості затримання там козацького резерву, що не зміг потрапити до\nреєстру згідно Зборівської умови. Швидко розібравшись зі скаргами московської\nсторони, Гамалії та Громеки натрапили\nна місця, які належали Яремі Вишневецькому, а після його втечі ще були майже\nніким не зайняті. Користуючись правом займанщини вони об’їжджають облюбовану\nтериторію, і порушивши царський кордон, дістаються правобережжя Терну. Потім\nстаршини повернулись до гетьмана, доповіли стан справ, та разом і випрохали\nуніверсали на володіння лісами. Маючи на руках універсали на володіння землею\nта лісами Гамалії за дорученням гетьмана переводять із Правобережжя козацький резерв, що не потрапив до реєстру і\nрозміщають його на самовільно захопленій царській землі. Так цареві довелося\nйти на невеликі поступки і пряма лінія кордону вигнулась неправильною дугою на\nсхід до річки Терн. В подальшому до перегляду цього кордону ще неодноразово\nповертались путивльські воєводи, але позитивного результату це не дало і\n\"гамаліївщина\" назавжди залишилась під гетьманською булавою.

\n\n

Кордон між Гетьманщиною та Слобожанщиною

\n\n

Поява козацьких формувань у лісах біля\nТерну сприяє новому заселенню \"Іванівки\" на місті слободи, що\nспробував було заснувати Ярема Вишневецький. За переказами Гамалія навіть\nзбудував у селі церкву.

\n\n

В 1665 році Григорій Гамалія становиться\nЛубенським полковником. Цього ж року він у складі делегації Гетьмана\nБрюховецького прибуває до Москви, де отримує від царя дворянський титул і підтверджувальну\nграмоту на володіння Хоружівськими землями, до яких тоді і відносилась\nІваницька слобідка. Гамалія досить часто проявляв самостійність у\nдіях і не визнавав авторитетів, через, що часто потрапляв в опалу до влади. То\nвін майже рік перебував у Гадячі \"в оковах\" за підозру в підтримці\nДорошенка. В іншому доносі фігурувала його дошкульна репліка, кинута\nросійському полковнику: «Что ты меня, полковник,\nпорекаешь? Не саблею, де, нас взяли ». Тож у 1688 році за наказом з\nМоскви він був усунутий від полковницького уряду і навіть, за підозрою в\nопозиційних діях, на деякий час узятий «под караул». Однак невдовзі він знову\nповертає втрачені позиції, потрапивши до когорти значних військових товаришів.\nУ 1689 р. він, згідно з гетьманськими універсалами, поновив права на свої\nволодіння. А 30 вересня 1690 року Григорій\nГамалія знову отримує від царя підтверджувальну грамоту на володіння Хоружівськими\nземлями.

\n\n

Та російські воєводи вже здавна\nзазіхали на землі нашого краю, не рахуючись з давніми договорами. Від цього\nбула шкода в першу чергу жителям, що мешкали у прикордонні. Про це є дуже цікавий\nдокумент ? лист гетьмана Мазепи до царів Петра та Івана, такого змісту:

\n\n

\"Божою милістю, Іван Мазепа, гетьман з військом Запорізьким,\nсмиренно чолом б\'ємо!

\n\n

Дуже докучливо тепер людям, жителям городка\nСмілої, Костянтинова і Хоружівки, коли по Вашому Указу думний дворянин і\nвоєвода Путивльський Григорій Іванович Косагов з товаришами зажадали між\nНедригайловом, Тернами, Костянтиновом і Хоружівкою оглядати давні кордони. Вони з полковником Сумським\nбагатолюдному Смілому та іншим\nмешканцям вчинили багато шкоди; озимі і ярі посіви потоптали, сінокоси\nпотолочили та лісові займища повирубували, а деякі зовсім до Путивля і\nТернівської волості відграничили. Про свою скорботу, вони, смілянські та інші\nмешканці, плачуть і до мене, гетьмана, заносять прохання, щоби я їм в тому\nдопоміг. А особливо Григорій Гамалія, значний і старанний та заслужений\nвійськовий товариш, що має у своєму володінні село Хоружівку, дуже побивається\nі скорбить від того, що від с. Хоружівки відмежовані землі, які кілька\nдесятків років були у нього. Та ніхто йому до цього часу не чинив перепон. За\nтих людей сумуючи, і на мене, як гетьмана нарікають, бо за бувших гетьманів в\nтих землях такого не бувало, як скоїлось при моєму уряді. А мені, гетьманові,\nжаль, що хтось догоджаючи своїм прихотям, про ті землі доніс до Вас чолобитну,\nа тернівські і недригайлівськї діти боярські, маючи вдосталь грунту, завжди ним\nбули довольні. А через багато років доброї згоди з Хоружівцями і Костянтинівцями\nжили, не потребуючи нового розмежування. І хіба в таких широких краях той між\nземлями кордон потрібний був, коли ляхська в цих українських краях\nпростягалася область? А тепер, коли з великою Росією і Мала Росія в спілці,\nте межування зовсім непотрібне.

\n\n

Прошу, щоб Ви указали, як з тими землями бути?\nЩоби смілянські і костянтинівські мешканці в утиску не плакали, а заслужений\nГригорій Гамалія від скорботи не сокрушався\".

\n\n

З Батурина, 11 липня 1693\nроку Іван Мазепа

\n\n

В цьому листі, зокрема, йде мова про те, що від Хоружівки були\nвідмежовані іваничанські землі, які хоч і були колись самовільно захоплені, та\nфактично належали Гамалії, бо були підтверджені і гетьманськими універсалами і\nцарськими грамотами. Питання старого кордону знову було підняте Путивлем, що і\nпризвело до сумних наслідків. За переказами старожилів, під час нападу на\nІваницю \"недригайлівців\" була спалена \nі дерев’яна церква, яку збудували за\nГамалії.

\n\n

Так царські воєводи\n\"старались\", щоб непорозуміння і незгоди гетьмана Мазепи з\nросійським царем Петром І з часом переросли \nу відкрите протистояння.

\n\n

Відомо, що до своєї смерті\n(1702 р.) Г. Гамалія проживав і господарював у Лохвиці, де сотникували\nйого брат Андрій та племінник Антон. За історичними описами\nХоружівські землі належали Гамаліям до 1708 року. \"По нем Григорью тим селом владел брат его асаул енералний Андрей\nГамалея, по Андрею егож сын Антон Гамалея а по нашествии в Малую Россию\nшветском так выше означенное местечко Костантинов з селами яко к тоеж село\nХоружевка определена на особу его графского сиятельства за господина Гаврила\nИвановича Головкина\".

\n\n

В 1708 році, після переходу гетьмана Мазепи на бік\nшведів почались переслідування його прибічників. Не минула лиха доля і\nХоружівку. Все майно Гамалії було конфісковано. \nПротягом наступних місяців на Україні відбувалися численні слідства й\nжорстокі кари над усіма, хто був причетний або тільки запідозрений у причетності\nдо справи Мазепи. Це мало місце скрізь, де була московська влада, але особливо\nстрашну пам’ять залишила по собі діяльність слідчої канцелярії в Лебедині. Там\nбула тоді царська головна квартира й було зосереджено більшість слідчих справ,\nщо провадилися з особливою ретельністю й жорстокими тортурами.

\n\n

Невідомо, яку посаду на той час\nзаймав Антон Гамалія. Як видно з його допиту, що відбувся після Полтавського\nбою, «он уряду никакого напред сего не\nимел, служивал под бунчуком за товариша». Разом з тим це свідчення не\nзовсім відповідало істині. Антон Гамалія приховував, що в кінці 1708 року\nгетьман Мазепа призначив його білоцерківським полковником. Та оскільки він\nфактично не керував полком, бо перебував при гетьмані, то його зізнанню\nповірили, і в справі \"мазепинців\" Антон Гамалія проходив як «козак».\nСпочатку його відправили до Сибіру, а починаючи з 1712 року і до смерті в 1728\nроці, Гамалія жив на засланні в Москві.

\n\n

В пам’яті іваничан залишились\nтільки спогади про те, що перший пан, який володів Іваницею був Гамалій. Збереглись і народні назви тих\nчасів: \"Гамаліївщина\" та \"Гришківщина\". Такі назви мають\nліси, що оточують Іваницю. Назва \"Гришківщина\", враховуючи те, що ім’я\nГригорій в ті час звучало як Гришко, теж скоріш за все стосується Григорія Гамалії.

\n\n

Наш\nотаман Гамалія,

\n\n

Отаман\nзавзятий,

\n\n

Забрав\nхлопців та поїхав

\n\n

По\nморю гуляти,

\n\n

Слави\nдобувати,

\n\n

Із\nтурецької неволі

\n\n

Братів\nвизволяти…

\n\n

(Т.Г.Шевченко «Гамалія»)

\n\n

Шумить до сих пір ліс, який в\nнароді так і називають \"Гамаліївщина\", височить віковими деревами\nз крутих пагорбів Гострого Шпиля. Можливо саме тут, на цих пагорбах і стояв\nколись бравий козак Григорій Гамалія, спостерігаючи з висоти птичого польоту,\nяк в долині Терну, на його лівому березі, \nмирно диміли козацькі курені деркачівців і знайомий запах сивухи, ледве\nвловимо наповняв свіже повітря п’янким ароматом свободи, там за рікою ? Слобожанщина.

Григорій Поперека Тема: Історичні нариси

ЗОЛОТА КРИНИЦЯ

Спекотного дня все живе тягнеться до води. Дивного тут нічого нема, адже вода - основа життя на нашій планеті. Отож і цілюща вода із джерела чи криниці підчас має вагу золота. Саме таку поважну назву - 'Золота' і носить звичайна криниця, що причаїлася на узбіччі лісової дороги неподалік села Деркачівка, на правому березі річки Терн. В народі цей ліс зовуть Гамаліївщиною, а за радянських часів урочищу дали назву 'Золота криниця'.

Розказують, начебто сам цар Петро І хотів напитись прохолодної води з криниці та й обронив у воду золотий перстень. Ну про царя Петра таких байок гуляє дуже багато, та чи й був він у цих краях насправді теж достеменно невідомо.

Із ще декількох варіантів назви цього джерела, мені більше до вподоби інша версія про князя, який зачерпнув води золотим шоломом, але не втримав його у руках і позолотив своїм коштовним головним убором прохолодну водичку придорожньої криниці. На перший погляд здавалось, а звідки тут князеві взятись. І хоча 'Слово о полку Ігоревім' розповідає, як із Сули черпали воду шоломами воїни князя Ігоря, навряд щоб ця назва дійшла до нас із тих далеких часів. А от князь який точно бував в цих краях і в більш пізні часи таки знайшовся. Мова далі піде про польського магната, з українським корінням Ієремію Вишневецького. Нащадок запорізького гетьмана Дмитра Байди Вишневецького вже до середини 17 століття став повноправним господарем майже всього Посулля. Навесні 1644 року князь Ярема дібрався і до наших земель, які тоді входили до Роменської волості Речі Посполитої і вчинив, як тоді висловлювались 'заїзд', а по-сучасному - рейдерський захват волості. Попередньо роменщиною була розповсюджена чутка, що законний господар цих земель, придворний маршалок Адам Казановський помер і відтепер ці землі належать йому - князю Вишневецькому. Обманутий Казановський через суд зміг отримати лише грошову компенсацію від князя, а новоявлений господар верхнього Посулля відразу ж, приступив до освоєння нових територій. Та його плани зруйнувала Варшавська угода вересня 1644 року, за якою польська сторона віддавала московському царю Недригайлів та прилеглі до нього землі. Але князь цю угоду вважав несправедливою і почав заселяти спірні території. Вже 8 листопада 1644 року Вишневецький особисто прибув до річки Терн і наказав ставити слободи на Іваницькому та Деханському городищах. Можливо саме тоді і була позолочена звичайна придорожня криниця, яка опинилася на його шляху. Місця поблизу Терну давали непоганий прибуток попередньому хазяїну волості - Адаму Казановському, саме тут знаходились його 'буди' на яких 'палили попіл' для Європи. Зараз, звичайно, відкручуючи флакон з шампунем чи відкриваючи пачку прального порошку, ми навіть не задумуємось, що раніше всі миючі засоби готувались із деревного попелу, і культурна Європа все більше і більше потребувала цього продукту. Отож князь просто не міг не проінспектувати такі важливі об’єкти, які знаходились в окрузі села Великі Будки. Не викликає сумніву і те що князь мав золотого шолома. За своїми статками, подейкували, Вишневецький переважав навіть самого короля. «Вишневеччина» була серед найбільших в Європі магнатських латифундій. Тільки на лівобережних землях до її складу входило 53 міста, містечка, великих села, серед яких Лубни, Ромни, Глинськ, Пирятин, Полтава, Хорол, Лохвиця та ін.

А ось як описував відомий український письменник Іван Нечуй-Левицький польське військо у своєму романі 'Князь Єремія Вишневецький' - 'Скрізь блиск, золото та срібло на панах і на конях. На вечірньому сонці усе те лисніло, блищало, миготіло…'. Тобто виглядає все дуже правдоподібно, що саме князю Ієремії Вишневецькому завдячує своєю назвою Золота криниця.

Однак недовго довелося господарювати Вишневецькому в наших краях. Спочатку невдах-колоністів від річки Терн було витіснено московськими ратниками до меж нового кордону, що проходив тепер долиною річки Хусь. Там вони і 'осіли' на вічне поселення. Керував переселенцями 'хоружий' (саме так в ті часи писалось і вимовлялось слово хорунжий) Сіножацький, тому і поселення назвали Хоружівка. А з початком визвольної війни 1648 р. повстанці Максима Кривоноса знищили палац князя у Лубнах і всю його резиденцію. Сам Ярема утік на Правобережжя, а після битви під Берестечком 'загадково' помер, випивши на ніч 'меду'. «Столичне місто» Лубни під час визвольної війни 1648–1654рр. стало містом полковим, а на території колишньої «Вишневеччини» було утворено Лубенський козацький полк — один з найбільших полків в Україні. Саме Констянтинівська сотня цього полку і займала значну частину нашого району.

Пройшли століття та не замулилось джерело, а продовжує пульсувати живим ключем і надалі. Бетонне кільце, яке було поставлене за радянських часів ще тримає удари часу, хоча і поросло мохом. Біля криниці на кілочку хтось приладнав імпровізований келих, вирізаний із пластикової пляшки з під пива 'Десант'. Зачерпнув скуштувати прохолодної води і я - добра водиця, як каже в таких випадках моя тітонька Олена, ? золота. Мимоволі пригадались пророчі слова Петра Михайловича Коцура, які стали назвою однієї з його книг 'Не міліють пам'яті джерела'. Так, час невпинно пливе і безперервно біжить вода із звичайної лісової криниці. Відходять у вічність люди, а просте джерело тримає пам'ять: про пихатого князя і звичайного пастуха, про засмаглого тракториста і спітнілого лісоруба, про випадкового грибника і пересічного подорожанина який зупинився тут втамувати спрагу. І скільки живе, стільки й пам’ятає.

Рано цього року почало золотитися листя на деревах, ще до початку календарної осені. Кілька опалих листочків уже прикрасили поверхню водяного дзеркала своєю позолотою, і ніжно поблискують в ріденьких променях сонця, що якимсь дивом пробиваються крізь густі крони дерев. Так можливо це і є те саме справжнє золото ? щире, осіннє золото Золотої криниці.

Григорій Поперека (28.08.2011р.)

Закрити